Дослідження Замків Закарпаття

Броньківський замок

Одним з найбільш яскравих
архітектурних комплексів Закарпаття, який характеризують ранні матеріали, є
Броньківський. Експедицією Ужгородського національного університету він
досліджувався весною 2008 р. Пам’ятка знаходиться на верхівці стрімкої скелястої гори, яка називається
місцевим населенням Царською. Вона прикриває вхід у бічну ущелину гірського
масиву, що оточує зручну для поселення долину р. Бронька. Річка огинає
гору з трьох боків, а поруч з нею проходить дорога.

Замок зведений на площадці наближеної до овальної
форми, з незначним відхиленням орієнтованої за лінією захід-схід. Розміри плато
(35 х 14 м) обмежили площу пам’ятки. Вона, у комплексі з особливостями
розміщення, а саме, відмінним оглядом місцевості і, головне, відсутністю
зручного підйому, дозволяє говорити про основне функціональне призначення
пункту, ймовірніше за все, як дозорного. У зв’язку з
цим вже саме включення пам’ятки до категорії замків доволі умовне.

Згадки про
укріплення у письмових джерелах з’явились
з другої половини ХІІІ ст. Король Ласло V у своїй грамоті від
23 травня 1273 р. прийняв до двору магістра Петра з роду Чак за
участь у відвоюванні Броньківського замку. Грамота пов’язана з подіями
десятилітньої давнини, саме під час військового конфлікту між Белою IV та
молодшим королем Іштваном V одна
з сутичок відбувалася під стінами цієї фортеці.

Наступна згадка про Броньківське укріплення датована
1290 р. Король Андрій ІІІ
наказав Мігалю Убулфі тримати
оборону замку до його прибуття. На думку дослідників таке доручення може бути
пов’язане з проникненнями восени 1290 р. на територію
Угорщини з Польщі самозванця, який видавав себе принцом Андрієм, братом короля
Ласло IV.

У документі 1321 р. згадуються вже тільки руїни
замку. Достеменно не відомо, що призвело до занепаду фортеці. На думку одних
вчених вона потрапила під § 24 королівського закону 1291 р. про
грабіжницькі укріплення, на думку інших її зруйнували згідно з умовами мирного
договору між Андрієм ІІІ та Альбертом Габсбургом 1291 р. Втім,
Броньку могли зруйнувати під час будь-якого іншого епізоду громадянських війн
зламу століть.

Замкові будівлі представлені двома кам’яними
спорудами, які місцями ледве виділяються над сучасною поверхнею. Перша –
округла в плані вежа (зовнішній діаметр – 7,8 м, товщина стіни –
1,0 м), зведена у східній частині майданчику. Вона захищала складний, але
найбільш доступний підхід до вершини. Південна частина стіни межує зі скелею,
висотою 3,0 м, в основі якої знаходиться печера штучного походження, яка
можливо використовувалась для зберігання провіанту.

Друга будівля, прямокутної в плані форми, розміщена в
західній частині плато. Її розміри – 13,6 х 7,6 м, товщина стін –
1,0 м. У підніжжя північної стіни починається стрімкий схил (біля 45˚),
між південною стіною і схожим схилом – невелика відносно горизонтальна площадка
(можливо, для входу до споруди). Західна стіна межує з вертикальними скельними
виступами.

Свідчення місцевого населення та візуальний огляд пам’ятки
дозволили констатувати знищення значної площі культурного шару замку
скарбошукачами. У багатьох місцях в результаті їх діяльності він переміщений, а
на деяких ділянках навіть присутня оголена скельна основа. З урахуванням даної
ситуації, два розкопи були закладені у порівняно добре збережених зонах.

Площа розкопу І (6,0 х 5,6 м) обмежена
стінами прямокутної споруди. Вона характеризується повною відсутністю
культурного шару (лише листя і переплетені коріння, які сягають глибини від 0,1
до 0,5 м) на квадратах дотичних до південної стіни, що пов’язуємо з діяльністю “нелегальних
копачів”. В ході розкопок північних квадратів, під верхнім
зафіксований шар чорної гумусованої глини, потужністю до 0,5 м. Нижче
нього, до материка, залягала жовта глина з вкрапленнями вапна. Потужність і
цього шару до 0,5 м. Материк представлений виступаючими скельними
пластами, що свідчить про поспіх при зведенні замку, для якого навіть не був
підготований майданчик – основа для фортифікаційних об’єктів. Між скельними
западинами, в нижній частині шару жовтої глини, виявлені три бокові фрагменти
ліпної кераміки, які не підлягають точному хронологічному визначенню. За
морфологією глиняного тіста їх можна датувати
ІІІ–ІІ тис. до н.е.

У верхній частині цього шару і в заповненні чорної
глини зафіксовано значну кількість культурних решток: кераміка, індивідуальні
знахідки, кістки. Залягання шарів на площі розкопу порушене. Як наслідок,
матеріал різних хронологічних горизонтів перемішаний, що не дозволяє вивчити
стратиграфію пам’ятки. В цій ситуації можливе лише виділення з загальної
колекції груп матеріалу, які визначають конкретні часові періоди.

Кераміка першої хронологічної групи
представлена фрагментами горщиків, в основному, сірого кольору. Глиняне тісто
добре відмучене, зі значним вмістом домішок дрібнозернистого піску. Вінця
посудин (D – 12,5–19,0 см), як правило, сильно профільовані. Плечики
горщиків прикрашені декором у вигляді композицій горизонтальних врізаних і
хвилястих ліній, іноді нігтьовим вдавленням. В одному випадку зафіксований
розпис поверхні коричневою фарбою. Денця, діаметр яких – 7,2 – 10,5 см, іноді
мають гончарні клейма. Дві посудини з чітко відігнутим довгим вінцем і високо
піднятими плечиками мали тулуб овальної форми. Згідно реконструкції параметри
першого: D – 14,8 см, d – 8,8 см, H – 20,0 см, другого – D – 12,5 см, d – 6,8
см, H – 13,0 см.

Керамічний матеріал першої хронологічної групи
розкопу I Броньківського замку, на основі аналогій з пам’яток
Верхньотиського регіону, може
датуватися другою половиною XIII – початком XIV ст. До цього ж часу
відносяться і індивідуальні знахідки розкопу I (керамічний тигель, залізні
ножі, фрагмент шпори, гачок для підвішування відра, цвяхи, бронзові пластини і
кам’яні точильні бруски).

Тигель виготовлений з добре відмученого
глиняного тіста зі значним вмістом графіту. Вінце в плані квадратної форми з
закругленими кутами, а розріз посудини має вигляд усіченого конусу. Довжина
вінця – 10,5 х 10,5 см. Приблизний діаметр денця – 7,0 см, висота – 12,0 см. На
внутрішній поверхні зафіксовані сліди металевого накипу.

Серед чотирьох виявлених при дослідженні Броньки
ножів, три в уламках і один цілий.
Його загальна довжина – 27,5 см, леза – 19,0 см. На клинку фіксуються
дві канавки, які сходяться до вістря. Черінь фіксується пластиною гострої
овальної форми.

Шпора. Зберіглося одне плечико, в верхній
частині два виступи для зубчастого коліщатка, а на кінці отвір для кріплення до
взуття. Висота плечика – 9,7 см. Залізна основа шпори мала олов’яне
покриття. Датується за аналогіями кінцем XIII – початком XIV ст., що
узгоджується з часовим діапазоном кераміки раннього горизонту.

Кераміка другої хронологічної групи розкопу I у
кількісному відношенні незначна. Виготовлена вона з добре відмученого тіста з
ледве помітною домішкою дрібнозернистого піску. Обпалення наскрізне, колір
червоний. Єдине вінце, діаметром 11,8 см, сильно профільоване та
прикрашене по нижньому ребру рядом дрібних защипів . За аналогіями з пам’яток
Верхньотиського регіону датується
XV–XVI ст.

Розкоп ІІ закладений у вежі, яка розташована у
східній частини пам’ятки. Послідовність залягання шарів аналогічна простеженій
на розкопі І: верхній – чорна гумусована глина (потужність до 1,0 м),
нижній – жовта глина (потужність – 0,4 м), материкова основа – гостро
виступаюча скельна порода. В заповненні виявлені всього два бокові фрагменти
кружальних горщиків.

Характер культурного шару став основою для визначення
вежі як дозорної, будівлі прямокутної форми – як житлового приміщення замку.
Аналіз матеріалу дозволив встановити етапність заселення. Початковий горизонт пов’язаний з населенням краю мідно-бронзової епохи,
яке використовувало верхівку в якості сховища.
Зведення укріплення визначається другою
половиною XIII ст. Основний горизонт проживання, що фіксується на пам’ятці,
нетривалий (до початку XIV ст.). Серед індивідуальних знахідок домінують
уламки ножів і один цілий екземпляр, а також бруски для гостріння. Представлені
і тигель для плавки металів, фрагмент шпори, гачок та цвяхи. Насельники замку в
цей час займалися полюванням і риболовлею, що підтверджується аналізом
виявленого остеологічного матеріалу. Визначення кісток тварин свідчить про
полювання мешканців замку на кабанів, косуль, оленів і вовків, та розвиток
тваринництва в навколишніх територіях, зокрема розведення свиней та великої
рогатої худоби.

Незначна кількість кераміки пов’язана з
XV ст. Скоріше за все в цей період основна функція замку – сховище.
Основні ж матеріали досліджень підтвердили відзначену в науковій літературі
дату зведення замку (друга половина XIII ст.).

Додаткова інформація надійшла від місцевих
краєзнавців, які біля залишених скарбошукачами ям виявили монету і наконечники
стріл. Монета – імітація австрійського пфеніга, зроблена після 1270 р.
Подібні екземпляри випускалися угорськими монетними дворами у відповідь на
збільшення обігу в країні австрійських номіналів. Угорські королі наприкінці XIII ст.
карбували і власні монети. Але вони були маленькими та низької якості, тому
населення швидко сприйняло австрійські пфеніги, які були великими і до того ж
виготовлені з якісного срібла. У відповідь Іштван V
наказав карбувати зі срібла їх імітації, але зі зменшеною вдвічі вагою. З
укріпленням на угорському престолі на початку XIV ст. Карла
Роберта випуск цих номіналів припинився. З цією знахідкою Броньківський замок
увійшов до категорії пунктів на території Північно-Східної Угорщини, де зафіксовані
сліди діяльності фальшувальників монет або їх продукція.

Незважаючи на порівняно невелику досліджену площу, на
сьогоднішній день можемо говорити про майже повне археологічне вивчення і
незначні перспективи продовження польових робіт на самій пам’ятці. Отримана
базова інформація матеріальних джерел не суперечить письмовим даним і дозволяє
занести пункт до категорії однієї найбільш ранніх середньовічних кам’яних
фортифікацій краю.

Сільце

Наступна споруда, яка в науковій літературі зарахована
до категорії замкових, розміщена між с. Сільце та м. Іршава. Про неї у письмових джерелах не зберіглося
жодної згадки. Ймовірно, збудували замок місцеві феодали, представники роду
Ілошваї. Руїни укріплення були розібрані у ХІХ ст. для будівництва нової церкви
Іршави.

Рештки фундаментів споруд зберіглися на північній
окраїні с. Сільце, на вершині гори Бодулів. З північного і північно-західного боків підніжжя
гори було заболоченим, з південно-східного, на відстані біля 200 м від
підніжжя, тече р. Іршавка, яка неподалік впадає у р. Боржаву. Східний
і північно-західний схили гори стрімкі, південно-західний – пологий.

План замку був визначений за залишками його кам’яного фундаменту. В плані квадратної конфігурації, розміром 32,0 х
32,0 м. З північного та південного боків укріплення додатково захищене
прокладеними вздовж стін ровами та валами.

Вперше пам’ятку розкопувала в 1981 р.
археологічна експедиція під керівництвом С.І. Пеняка. На основі зібраного
керамічного матеріалу дослідник виділив три культурно-хронологічні горизонти
(III–II ст. до н.е., Х–XI ст. і XIII–XIV ст.). У
1991 р. роботи в урочищі Бодулів поновив О.В. Дзембас. Ним виявлена
незначна кількість фрагментарної кераміки, визначеної гальштатським періодом і
епохою середньовіччя (X–XI ст.).

Мізерний матеріал, здобутий при дослідженні Бодуліва,
змусив знову звернути увагу на цей пункт. З метою отримання додаткових даних
були закладені розкоп і два шурфи на ділянці, обмеженій кам’яним фундаментом.

Розкоп I, площею 4,0 х 6,0 м, прив’язаний
до північно-західного кута зруйнованої споруди. Верхній шар (0,4 м)
складається з утворених при розбиранні стін місцевими мешканцями завалів
каміння. Під ним, до материка, залягає культурний шар потужністю до 0,8 м. У
його заповненні містилась незначна кількість ліпної гальштатської і кружальної
середньовічної кераміки.

Аналогічна ситуація простежена і в шурфах. Єдиний об’єкт
– вогнище, виявлене в шурфі 1. В плані воно округлої форми, діаметром
1,0 м і глибиною 0,2 м. В заповненні вугілля і кістки тварин. Поряд з
вогнищем знаходилися фрагменти середньовічних горщиків.

У шурфі 2, окрім уламків посуду, під завалами
каміння, знайдена частина керамічної люльки, що датована XVIII ст. Ця
знахідка, характер завалів, а також назва гори у місцевого населення як “каменоломня”
свідчать про розбирання стін замку на будівельні матеріали в новий і новітній
часи.

Отримана в ході дослідження кераміка дозволяє
визначити час будівництва замку другою половиною XIII ст. і констатувати,
що фаза введення його в експлуатацію не фіксується.

Квасово

Ще один замок з долини р. Боржава розміщений на східній окраїні с. Квасово
Берегівського р-ну. Зведений він на верхівці скелястого пагорба. Його північний
і північно-східний схили, які виходять до річки, стрімкі, південний і
південно-західний – пологі.

Частина фортифікаційного комплексу знищена в
результаті господарської діяльності в ХХ та ХХІ ст. На сьогоднішній день
від замку зберіглися фундамент і частина стін. Їх товщина до 2,0 м. В
плані замок мав форму прямокутного трикутника з круглою вежею на південному куті.
Площа центральної частини – 450 кв. м. Внутрішній діаметр вежі –
9,0 м. До неї примикає рів, до 4,0 м глибиною, виритий уздовж західної
стіни замку.

Населений пункт Квасово в письмових джерелах
вперше згадується 8 травня 1390 р., коли разом з Варієвим король
Сигізмунд дарував його придворному лицарю королеви Марії, магістру Яношу, сину
Дьердя Надьмігалі. На початку XV ст. село перейшло до роду Якчі, а згодом
до гілки Саніслофі роду Баторі. Наприкінці століття представники роду Матузнаї
частково як посаг, частково як придбане майно отримали Квасівський замок разом
з домінією. У 1540 р. Дьордь та Пал Матузнаї продали замок хустському
каштеляну Кріштофу Каваші. Повернути родові володіння вдалося тільки у
1546 р. Наприкінці 1550-х – на початку 60-х, у період загострення
міжусобної війни між королем Фердинандом та Яношом ІІ Сигізмундом солдати
гарнізону, скориставшись політичною нестабільністю, часто здійснювали
грабіжницькі набіги на навколишні села.

Ситуація настільки загострилася, що на
законодавчих зборах 1563 р. у Пожоні (Братислава)
головнокомандувачу була дана вказівка дослідити доцільність подальшого
утримання Квасівського замку. У разі, якщо буде доведена значимість замку у
системі оборони королівства, головнокомандувач був зобов’язаний навести лад у
гарнізоні, щоб ті припинили грабунки. В іншому випадку замок підлягав
руйнуванню.

Оскільки в цей час регіон був підвладний Яношу
Сигізмунду, рішення залишилося на папері. Тільки через рік,
у 1564 р., королівським військам під командуванням Лазара Швенді вдалося
зайняти територію та захопити навколишні фортеці, у тому числі і Квасово. Того
ж року замок був зруйнований.

З даних письмових джерел виходить, що укріплення
виникло наприкінці XV ст.,
але в науковій літературі без посилань на конкретні документи вказана більш
рання дата – XІV ст. Для встановлення стратиграфічної колонки замку в
польовому сезоні 2009 р. експедицією Ужгородського національного
університету були проведені польові дослідження.

Розкоп I, розміром 3,0 х 4,0 м, закладений
біля західної стіни основної споруди. Культурний шар на цій ділянці потужністю
до 3,2 м. Його верхній горизонт (1,0 м) складався з будівельного
сміття (каміння, цегла, штукатурка). Нижче залягали шари темно-сірої і
світло-коричневої глини. Материк, який представляє собою скельну породу,
вкритий шаром каміння, товщиною 0,2 – 0,3 м.

У центральній частині розкопу, під завалами
будівельного сміття, з глибини 1,0 м, були простежені контури ями,
діаметром – 1,0 м і глибиною – 1,25 м. В її основі виявлений боковий
хід до замкової стіни. Заповнення ями складалося з темної глини зі значним
вмістом кераміки. Остеологічні рештки представлені кістками великої рогатої
худоби, свиней, птиці та риби.

Основним речовим матеріалом, отриманим в ході
дослідження, були кружальні горщики. Згідно з аналогіями з інших пунктів
Верхнього Потисся, цей посуд датується XVI ст. Тут виявлені і дві угорські
монети Фердинанда І (1526–1564 рр.), карбування 1553 та 1555 рр.

Окрім кераміки, в ході дослідження замку були виявлені
й металеві речі. Це залізні цвяхи, арбалетний болт, мушкетні кулі і бронзові
орнаментовані пластини.

Стратиграфія Квасівського замку та виявлений тут
матеріал дає можливість говорити про два етапи заселення його території. Перші
мешканці прийшли сюди у II тис. до н.е. (знахідки дрібних уламків
керамічного посуду цього періоду зафіксовані в нижніх шарах розкопу), а
наприкінці XV ст. виникла фортеця.

На завершення розгляду замків долини р. Боржави
зауважимо, що вони характеризують різні хронологічні періоди: Броньківський –
другу половину XIII ст., Квасівський – XVI ст.,
а побудований наприкінці XIII ст. Сілецький замок Бодулів взагалі не
був введений в експлуатацію.

Захисні споруди Угочанщини

Дослідник історії Угочанщини
А. Комаромі вважає, що комітат Угоча виник у XII ст., за правління Гейзи
II (1141–1162 рр.) або можливо Бели ІІІ (1172–1196 рр.). Найбільшим
землевласником у регіоні в цей період був король, а населення формувалось за
рахунок фламандських, а згодом саксонських переселенців – госпітів. На
перших етапах існування комітату королівських укріплень тут не було, адже
регіон входив до масиву “Forestae
Regnum”, а господарська діяльність являлась мізерною. Більшість угорських
медієвістів підтримують думку про приватне землеволодіння королів
(Т. Ботка, Ф. Пешті, Я. Карачоні, Д. Паулер). І. Сабо
у своїй монографії, присвяченій історії даного комітату, вважає, що той існував
вже в останні десятиліття XII ст. у формі так званого “лісового комітату”,
тобто королівської домінії з новоутвореними селами, населення яких становили
королівські лісничі, мисливці та рибалки.

Ймовірно, комітати Угоча та
Мараморош на ранніх етапах утворювали єдину адміністративну одиницю з центром у
Севлюші, на чолі із спільним жупаном, їх відокремлення відбулося на зламі XIII–XIV ст. під впливом в першу чергу економічних чинників.

 

Виноградів

У другій половині XIII ст.
центром німецької колонізації регіону стало містечко Севлюш
(суч. Виноградів, з 1946 р). Населений пункт у 1262 р. отримав
право самоврядування, яке лягло в основу цілого ряду подібних привілеїв, виданих
госпітам Угочанщини (Королево, Чорнотисово, Сасово, Веряци), а згодом і
марамороським містам. “Севлюш – невелике, але наділене всіма благами
природи місто, центр поділеного водами Тиси комітату Угоча, відомий своїм
розміщенням в чудовій місцевості, відмінними зерновими і ще кращими
виноградниками. Його власники – давній рід Перені, пращури яких колись жили в
замку Канків, побудованому на східній околиці міста, на скелястому підвищенні
біля Чорної гори, пізніше переселилися до більш зручного, побудований на низині
палацу…” – так казав про Виноградів на початку ХІХ ст. відомий
закарпатський історик і етнограф Т. Легоцький. До колекції
Т. Легоцького потрапила кахля з геральдичним зображенням (рука з
колосками), виявлена місцевим населенням під час закладки виноградників біля
замкових споруд. На сьогоднішній день вона є єдиною повно збереженою плиткою з
Канкова. Його з колись славетним минулим не тільки він, але і очевидці більш
ранніх епох бачили вже тільки в руїнах.

Замок знаходиться на південно-східній окраїні
м. Виноградів у підніжжя Чорної гори, протилежний схил якої омивається
р. Тисою. Укріплення зведені в формі чотирикутника (розміром 44,5 х
35 м), з розміщеними за периметром житловими приміщеннями. Внутрішню
частину займав просторий дворик в плані прямокутної форми. Окрім безпосередньо
замкових споруд, до архітектурного ансамблю входили капличка та церква з
прибудовою. Між церквою та основною спорудою знаходився колодязь. Весь комплекс
будівель оточував зовнішній кам’яний мур, який на даний час простежується лише
на окремих незначних ділянках.

У науковій літературі історія замку розглядається як
безперервний ланцюг важливих подій з IX до XVI ст. (створення, перебудови, передача з
рук у руки, захоплення, руйнування, загибель). Однак більшість наведених фактів
не підтверджується даними письмових джерел, а окремі моменти навіть суперечать
їм. Критичний підхід до документальної бази дозволяє встановити наступну канву
основних пов’язаних з замком подій. Перша писемна згадка Севлюша
відноситься до 1262 р. Дарча грамота, датована 1280 р., свідчить, що
король Ласло IV передав селище жупану Міклошу, сину Петра. У
1307 р. король Карл Роберт подарував містечко камерарію Беке Боршо з роду
Тамашфі. Ймовірно, разом з містечком він отримав і дозвіл на зведення фортеці,
каштелян якої вперше фігурує у джерелах 1308 р. Після того, як брати Борша
виступили союзниками Матея Чака проти короля Карла Роберта, замок штурмував і
повернув у володіння корони березький жупан Томаш Янкі. Під час штурму система
оборони фортеці була знищена. Містечко до 1399 р. належало королеві, але
замок у жодному з документів не фігурує.

На зламі XIV–XV ст. король Сигізмунд за вірну
службу дарував Севлюш секельському та земплінському жупану Петру Перені. Разом
з дарчою грамотою Перені отримав дозвіл на зведення замку, але не встиг ним
скористатись. Через кілька років йому була пожалувана Нялабська домінія із
центром у Королівському замку, тому потреба у спорудженні ще однієї фортеці
зникла. На призначеній під будівництво укріплення території близько
1505 р. звели францисканський монастир, патронами якого виступали Перені.
Монастирський комплекс функціонував близько пів сторіччя. Ситуація кардинально
змінилась у 1556 р., коли вихований у реформатській традиції Ференц Перені розігнав
монахів та зруйнував монастир, який після цих подій вже не відбудовувався.

З метою перевірки хронологічної схеми і визначення
стратиграфії пам’ятки експедицією
Ужгородського національного університету в польовому сезоні 2007 р. було закладено п’ять шурфів загальною
площею 29 кв. м у різних частинах замку. Три з них (площею 2,0 х 3,0 м) в межах замкових
стін, один (2,0 х 2,5 м) – в капличці і один (2,0 х 2,5 м) – на
території церкви.

Шурф 1 прив’язаний до
північно-західної стіни внутрішнього дворика на верхньому ярусі замку. Орієнтація
траншеї – північний захід – південний схід. При дослідженні зафіксована
наступна послідовність залягання шарів. Верхній, потужністю 0,2 м,
складала значно утрамбована сіра глина, нижче неї знаходився шар
(0,2–0,4 м) пухкої землі коричневого кольору. Підстилав його прошарок
жовтої щебінки, потужністю до 0,2 м, нижче неї – шар аналогічної виявленій
зверху глини коричневого кольору. У південно-східної стінки шурфу з глибини
0,7 м зафіксовані завали каміння, перемішаного з вапняним розчином і
піском, товщиною 0,1–0,2 м. Шар каміння під нахилом сходить до
північно-західного профілю, до вогнища, що знаходиться під стіною, біля якої
закладений шурф. У південно-східній частині траншеї, під завалом каміння, на
глибині 0,65 м виявлена верхівка кладки, яка утворювала кут споруди, що
виступав в шурф на 1,0 м. Верх кладки і під вогнища фіксують завершення
шару заваленого каміння, а нижче знаходилися шари темно-сірої землі (від
0,7/0,85 до 1,1 м) і жовтої в’язкої глини (1,1–1,7 м). Останній залягає
на скельному материку, на якому лежить основа стіни в південно-східній частині
шурфу.

Шурф 2 закладений на нижньому ярусі палацу, в
західному куті північного бастіону. Орієнтація траншеї північний захід –
південний схід. В ході дослідження простежені шари сірої глини із щебнем і
вапном, щебню жовтого кольору, каміння з щебнем, глини коричневого кольору. Всі
шари пухкі, а характер заповнення дозволяє визначити утворення культурного шару
на цій ділянці скиданням будівельного сміття. Домінуючий матеріал заповнення –
ліпна кераміка епохи пізньої бронзи. Середньовічні та ранньомодерні знахідки
датуються XV–XVІ ст., представлені вони незначною кількістю уламків
горщиків, залізними цвяхами і фрагментом кам’яної
віконної рами.

Для уточнення стратиграфічної ситуації, простеженої в
шурфі 1, на відстані 14,0 м у південно-східному напрямку від нього,
біля протилежної стіни внутрішнього дворика був закладений шурф 3, як і
попередні орієнтований з північного заходу на південний схід. Стратиграфічна
картина наступна. До глибини 0,6–0,7 м залягав шар сірої глини із
залишками вапна та штукатурки. В його заповненні, за винятком фрагменту
вкритого поливою денця горщика, знайдена виключно ліпна кераміка культури
Станово. Практично по всій площі шурфу шар підстилали завали каміння, потужністю
0,3 м. Глибше залягав шар темно-сірої глини. З об’єктів
виявлена яма грушоподібної форми, в заповненні якої знаходилася сильно
утрамбована глина темно-сірого кольору зі значним вмістом ліпної кераміки.

З метою уточнення хронології середньовічного горизонту
пам’ятки, був закладений шурф 4 в західному куті
каплички, яка знаходиться на відстані 30,0 м на північний захід від
замкової споруди. Особливістю каплички, при її незначній площі, є фундамент
квадратної форми, товщина якого перевищує 3,5 м. В ході дослідження шурфу
простежена наступна стратиграфічна ситуація. Верхній шар, в окремих місцях до
глибини 1 м, є сучасним перекопом. Нижче нього, до 2,9 м, по всій
площі шурфу зафіксовані завали великого андезитового каміння та штукатурки.
Траплялися і фрагменти зруйнованих і завалених до середини будівлі стін.
Підстилав завали шар гумусованої глини з незначним вмістом керамічного
матеріалу.

Простежена ситуація дозволяє зробити висновок, що
капличка була зведена на місці частково зруйнованої вежі, під час розбирання
стін якої була забутована камінням її внутрішня частина. В результаті був
перекритий шар, який визначає час закладання вежі. Фрагменти виявлених горщиків
датуються першою половиною XIV ст.

Окремо відзначаємо шурф у західній частині костелу.
Його заповнення складали кілька фрагментів поливної кераміки та будівельне
сміття, перемішане з людськими рештками, які знаходилися на глибині від 0,1 до
2,0 м. Характер шару не дозволяє встановити дату зведення костелу і
розглянути стратиграфію пам’ятки на даній ділянці. Однак, виходячи з
існуючих письмових даних, це могло відбутися на початку XVI ст.,
в той же час, коли був зведений монастир.

Аналіз отриманих у 2007 р. матеріалів став
основою для встановлення наступної стратиграфічної картини Виноградівського
замку. Початкове заселення урочища датується XIV–XII ст. до н.е. і пов’язане воно з носіями культури Станово.
Місце розташування пам’ятки на підвищенні дозволяє розглядати її як пункт,
природно укріплений схилами гори. Виявити фортифікаційні споруди епохи пізньої бронзи
на даний момент неможливо із-за руйнацій під час будівельних робіт у добу
середньовіччя. Зведення системи кам’яних укріплень датується XIV ст. Реконструкція фортифікаційних споруд
здійснена в XVI ст., але необхідно відзначити, що на досліджених ділянках
пам’ятки середньовічні та ранньомодерні горизонти насичені слабо. Зважаючи на
незначні досліджені ділянки  відносно загальної площі пам’ятки відзначимо
перспективи продовження польових робіт, які дозволять конкретизувати
стратиграфічні колонки і типологічні таблиці речового матеріалу.

Королево

Найбільш потужним на сьогоднішній день серед пам’яток
Угочанщини в аспекті археологічного вивчення є замок Нялаб, розташований на
північно-західній околиці селища Королево Берегівського району. Замкова гора, висотою 52 м, вулканічного походження.
Вона є справжнім геологічним дивом, тому що найближчі підвищення знаходяться на
значній відстані від неї. З вершини відмінно проглядається долина
р. Тиси, що протікає в 300 м від підніжжя. Центральна частина
фортеці, площею 52,0 х 47,0 м, в плані овальної форми, розміщена в
північно-західній частині верхньої платформи гори. Навколо внутрішнього дворика
з колодязем знаходилася ціла галерея житлових і господарських приміщень. У
30,0 м від основної замкової споруди проходила додаткова захисна лінія із
будівлею прямокутної форми. На південно-східній окраїні урочища, на віддалі від
основного архітектурного комплексу, зведений бастіон клиноподібної форми,
розміром 10,15 х 9,65 м.

Історії фортеці в науковій літературі приділена значна
увага, однак тільки в окремих випадках поданий фактичний матеріал підтверджений
даними письмових джерел. Особливо
це стосується раннього етапу функціонування Нялабу, про який є лише поодинокі
згадки у
середньовічних документах. Достовірно відомо, що околиці Королева були
улюбленим місцем полювання на зубра, ведмедя та кабана “молодшого короля” (iunior
rex Hungariae) Іштвана V (1270–1272 рр.). Саме він у 1262 р. дав
вказівку про будівництво на підвищенні Нялаб біля с. Фелсас (перша назва селища Королево)
мисливського
будиночка – Domus regalis.
Про ранній період
використання споруди мова йде в листі 1264 р. папи Урбана IV, де він
закликає Іштвана V повернути мисливський будинок матері (нікейській
принцесі Марії Ласкарині), оскільки раніше той був власністю королеви.

Замок з’явився у джерелах з 1315 р. На початку
XIV ст. король Карл Роберт дарував його королівському камерарію Беке
Боршо. Після переходу останнього на бік Матея Чака, замок захопив та
відновлював з руїн березький жупан Томаш.

З часом реставрований замок став
центром домінії. Король
Людовик Великий (1342–1382 рр.) на правах ленного
володіння в 1378 р.
передав його синам молдавського
воєводи Балку та Драгу. За нащадків Драга крім захисної
функції фортеця виконувала роль культурного центру, про що
свідчить переписане тут у 1401 р. тетраєвангеліє на слов’янській мові.

Після повстання 1403 р. король
Сигізмунд (1387–1437 рр.) позбавив Драгфі права володіння замком, а в 1405 р.
передав його Петру Перені. Не враховуючи короткого відрізку часу у другій
половині XV ст., коли укріплення належало Баторі, Нялаб до кінця свого
існування залишався в руках Перені.

Барони турбувалися не тільки про зміцнення
стін, але і про внутрішнє убранство фортеці. Славилися вони і меценатством. За фінансової підтримки Катерини Франгепан, вдови загиблого у 1526 р. у
битві під Мохачем Габора Перені, в 1533 р. в Кракові у видавництві
Ієроніма Вієтора були надруковані перекладені з латині в замку Нялаб Бенедиктом
Комяті “Листи св. Павла на угорській мові” з коментарями упорядника (Az zenth Paal leueley magyar nyeluen), які
стали першою друкованою угорською книгою.

Згідно А. Сіладі, саме на Королівському
замку відомий поет XVI ст. Петер Ілошваї Шеймеш написав поему про Міклоша
Толді, яка пізніше лягла в основу трилогії Яноша Араня (Az
híresneves Tholdi Miklósnak jeles cselekedeteiről és bajnokságáról való
história). Гостював
на Нялабі і видатний представник угорської лірики епохи Ренесансу – Балінт
Балашші.

Завершальний етап історії замку пов’язаний
з подіями після повстання Ференца Вешшелені 60-х рр. XVII ст., в якому
брали участь декілька угочанських родів. Імператор Леопольд I (1655–1687 рр.) втратив
довіру до дворянства Північно-Східної Угорщини, в Королівській фортеці він розмістив
гарнізон на чолі з Конрадом Мейєром Бранденбурзьким і наказав зруйнувати
укріплення. Перені намагалися врятувати замок і делегували до імператора
віце-жупана Яноша Хартяні, але його місія успіху не мала. Наприкінці 1671 – на початку 1672 рр. стіни Нялаба були підірвані, після чого він більше не відбудовувався.

Незважаючи на насичену подіями історію замку,
донедавна на ньому і в його найближчій окрузі проводилися лише періодичні
незначні археологічні пошуки. Зокрема, у ХIХ ст. знахідки з Королева до
Угорського національного музею (м. Будапешт) надходили два рази (1859 та
1881 рр.). Це були різноманітні прикраси, в тому числі позолочені мідне
кільце та гілка з виготовленими з коштовного каміння квітками, а також мідний
натільний подвійний (“лотаринзький”) хрестик. Крім того, серед матеріалів
присутні три трунні цвяхи з зіркоподібними голівками, вкритими срібною фольгою.
Дані знахідки, ймовірніше за все, походять з крипти каплиці, захоронення якої
пов’язані з заможними власниками замку.

Через сто років, у 80-х рр. ХХ ст., біля центральної
частини укріплення невеликі пошукові роботи здійснила палеолітична експедиція
Музею Природи (м. Київ). Нею зібраний підйомний пізньосередньовічний
матеріал, у тому числі фрагмент монети угорського короля Матяша І Корвіна.

На початку 90-х рр. минулого сторіччя, на території пам’ятки
більше двадцяти шурфів було закладено експедицією Українського спеціального
науково-реставраційного інституту “Укрзахідпроектреставрація”. Але роботи лише
номінально називалися археологічними. Самі ж пошуки були спрямовані не на
дослідження стратиграфії та культурного шару замку, а на визначення планування
внутрішньої забудови, і, зазвичай, завершувалися на глибині 0,5 м (при реальній
потужності культурного шару в цих місцях 4,0–5,0 м).

З 2007 р. за вивчення Королівського замку Нялаб
взялася експедиція Ужгородського національного університету. У польових сезонах
2007, 2011–2019 рр. в різних частинах пам’ятки були закладені п’ять шурфів
і п’ять розкопів, загальною площею більше 200 кв. м. Потужність
культурного шару становила від 1,5 до 5,7 м. У ході робіт досліджено три
житлові приміщення з кахляними печами та зібрана значна колекція матеріалу:
тисячі фрагментів керамічного посуду, в тому числі імпортного, кахлі, вироби зі
шкіри, кістки, скла та металу (побутові речі, ремісничий інструментарій, елементи
одягу, прикраси, медальйон, жетон, текстильна пломба, монети, зброя).

Найбільш масовою на замку є колекція керамічного
посуду, сумарне датування якого за регіональною класифікацією М. Улічни
знаходиться в межах від кінця XIІІ до середини XVII ст. В основному, асортимент
представлений кружальними горщиками, корчагами, “пательнями” та кубками
місцевого виробництва. Всі вони виготовлені з достатньо відмученого
глиняного тіста з незначними домішками дрібнозернистого піску. Посудини добре
обпалені, їх колір від світло-сірого до темно-коричневого. Екземпляри столового
ряду в одиничних випадках вкриті поливою зеленого або світло-коричневого
кольору, іноді фіксується їх розпис червоною фарбою. Вінця, як правило, сильно
профільовані.

Реконструйовані посудини дозволяють встановити розміри
певних типів керамічних виробів. Параметри горщиків: діаметр вінця – 11,4–23,5
см; діаметр дна – 5,7–11,0 см; висота – 15,2–30,2 см; сіроглиняних горщиків з
прикріпленою до вінця та плечиків ручкою: діаметр вінця – 17,8 та 19,4 см;
діаметр дна – 9,0 і 10,8 см; висота – 21,5 та 25,3 см; корчаг: діаметр вінця –
3,2 і 6,7 см; діаметр дна – 8,5 та 10,0 см; висота – 25,7 і 23,0 см;
“сковорідок”: діаметр 8,5–16,5 см; глибина мискової частини – 3,0–7,0 см,
висота ніжок – 3,2–4,6 см. Від загалу відрізняються дві мініатюрні форми:
горщичок з трьома ручками охристого кольору (висота – 3,6 см) та дворучний
кубочок сірого кольору (висота – 4,1 см).

Імпортний посуд на замку Нялаб представлений уламками
чотирьох виробів. Перший з них – це политий коричневою глазур’ю глечик, верхня
частина тулуба якого прикрашена зооморфними (“дракони”)
та геометричними (прямі випуклі валики з нанесеними на них врізаними хвилястими
лініями) зображеннями. Реконструкція посудини дозволяє говорити, що вона
струнких пропорцій, з високою,
прямою, широко відкритою горловиною. З
внутрішнього боку вінце
має жолобок і
ребро, характерні для пізньосередньовічної кераміки, а з зовнішнього боку горловина прикрашена кількома
рядами горизонтальних вдавлень. Тулуб овальної
форми, з найбільшим розширенням
у центральній частині. До нього
і до вінця кріпилася висока
ручка. Параметри посудини: діаметр вінця – 11,9 см; дна – 8,3
см; висота – 24,7 см. Загальна
форма, профілювання вінця, а також характер тіста та поливи даного екземпляра дозволяють
датувати його кінцем XIV – початком XV ст.

Два кубки з Королівського замку моравського
походження. У першого пряме високе вінце (діаметр – 6,7 см), орнаментоване
п’ятьма горизонтальними жолобками. На плечиках посудини наліплені десять
вертикально розташованих декоративних вушок-ручок, вище яких екземпляр
прикрашений горизонтальним рядом насічок. Добре відмучене тісто обпалене до
дзвінкого стану. Поверхня бордового кольору, рівномірно вкрита
пухирцями-“бородавками”. Подібної форми та фактури і другий кубок, від якого
лишилася бічна частина з одним цілим і одним зламаним вушком-ручкою, над якими
йде горизонтальний ряд дрібних защипів.

У пізньосередньовічних керамічних комплексах Європи
такий високоякісний посуд займає особливе місце. Його специфіка визначалася
складом глиняного тіста, що формувалося зі значними домішками заліза, які за
високої температури перетворювалися на порожні пухирці. Згідно з
картографуванням знахідок, виготовлялися моравські кубки в Лоштицях (округ
Оломоуц) або в їх найближчій окрузі. В. Гошем та Я. Новаком ця
територія визначена як північноморавський виробничий район. Виготовлення
лоштицької кераміки почалося у XIV ст. і тривало до XVI ст.

На території Верхнього Потисся донедавна були
відомі лише поодинокі знахідки фрагментів подібних за фактурою посудин. Всі
вони походили з західної частини регіону (Красна над Горнадом, Шаріш,
Бардейов). Отримані на Королівському замку Нялаб дані дозволили переглянути
межу розповсюдження лоштицької кераміки і разом з новими знахідками з території
Румунії та Закарпаття (Ужгород-Горяни) на 160 км розширили ареал її
розповсюдження у східному напрямку.

До імпорту на замку Нялаб належить і уламок вінця
посудини, виготовленої з глиняного тіста зі значною домішкою графіту.
Середньовічна графітова кераміка добре представлена в комплексах на території
Австрії, Чехії і Північно-Західної Словаччини.
У Східній Словаччині вона відома за одиничними фрагментарними знахідками, а на
Закарпатті до виявлення на Королівському та Броньківському замках не
фіксувалася взагалі. У науковій літературі подібні екземпляри віднесені до
категорії тиглів, центром виробництва яких вважають Австрію.

Одну з найбільш масових категорій інвентарю
Королівського замку представляє колекція кахлів різноманітних типів:
мископодібні, цибулеподібні, з пуклями, коробчасті плитки з рослинним декором,
антропо- та зооморфними зображеннями, на релігійну тематику, з геральдичними
символами, виготовлені для верхнього обрамлення печей і т.д. Знахідки
характеризуються формовкою з добре відмученого глиняного тіста з більшим або
меншим додаванням піску, достатнім випалом переважно до дзвінкого стану,
кольором від охристого до світло-сірого та темно-коричневого.

Мископодібних кахлів реставровано кілька десятків. За
одиничними винятками, поливою вони не прикрашалися. У всіх екземплярів
горизонтально зрізаний зовнішній бортик, у плані вони квадратної або
прямокутної форми, розмірами: 18,5–22,1 см х 19,1–21,9 см. Дно округле,
діаметром – 7,5–10 см.

Наступна категорія – цибулеподібні кахлі. Поверхня
більшості з них вкрита глазур’ю зеленого кольору. Параметри: висота – 17–24,6
см; діаметр основи – 10,5–12,2 см.

Гібридною формою мископодібних та цибулеподібних
знахідок є кахлі з пуклями. Їх лицьова сторона вкрита глазур’ю зеленого або
жовтого кольору, а значна частина екземплярів прикрашена валикоподібними
наліпами з насічками, врізаними горизонтальними або хвилястими лініями. У всіх
предметів горизонтально зрізаний зовнішній бортик, у плані вони квадратної
форми, розмірами: 18,8–22 х 19,7–22 см. Дно округле, в двох випадках вирізане.

Значною кількістю представлені кахлі коробчастого
типу. Серед них окрему групу складають вкриті рослинним орнаментом кахлі.
Характеризуються вони серійністю і різноманіттям декору. Зазвичай, в
центральній частині площини кахлів подані квітка або хрест, від яких до кутів,
а іноді і до бічних стінок плиток відходили листки або квітки. Лише в одному
випадку квітка (лілія) вміщена до вази у натюрмортному стилі. Більшість кахлів
оздоблено зеленою, салатовою та коричневою поливою, але зустрічаються і
неглазуровані екземпляри. Зовнішня поверхня зазвичай наближеної до квадратної
форми, розмірами: 19,7–21,3 х 19,8–21,5 см. Висота тильної румпи – 7,6–8,8 см.

Зооморфні зображення на кахлях Королівського замку
представлені чотирма штампами. Перший – серія коробчастих кахлів з двома
розташованими навпроти єдинорогами, голови яких обернуто в різні боки. Тіла
тварин вкриті лускоподібним декором, самі ж вони знаходяться у сидячому
положенні. Між єдинорогами височіють дві вигнуті і переплетені у формі серця
квітки. У верхній частині плитки проставлена дата її виготовлення, яка,
ймовірно, визначає і час спорудження печі 4 – 1610 р. За винятком одного
неглазурованого екземпляра, всі кахлі цієї серії вкриті поливою світло-зеленого
кольору. Параметри плиток: ширина – 21,0 см; висота – 21,0 см; висота
тильної румпи – 7,0 см. Відзначимо, що єдинороги в іконографії
символізують чистоту, незайманість і часто виступають супутниками діви Марії.

Ще одним типом кахлів є вкриті зеленою глазур’ю
коробчасті плитки, на лицьовій поверхні яких переданий дракон з масивним
тулубом і розправленими крилами. Тварина вкрита лускоподібним декором, подібним
до орнаментації єдинорогів. Параметри цих кахлів: ширина – 20 см; висота – 22
см; висота румпи – 7,5 см.

Окрему серію кахлів представляють политі зеленою глазур’ю коробчасті екземпляри із зображенням двох леопардів.
Звірі йдуть назустріч один одному і підтримують лапами розміщену між ними
квітку. Ширина даних кахлів – 27,9 см; висота збереженої частини – 9,1 см.

Біля печі 3 знайдений фрагмент кахлі (5,3 х 5,1 см),
вкритої поливою жовтого кольору. На ній зберіглася частина стилізованого лева з
довгим вигнутим хвостом. Поруч з хижаком знаходяться три зірки.

Зазвичай,
на пам’ятках пізнього середньовіччя значну групу кахлів становлять плитки з
антропоморфними зображеннями. На Королівському замку це маса уламків від
різноманітних кахлів, серед яких два екземпляри підлягають реконструкції.
Найбільш повно збережена плитка виявлена в камері топки печі 1. Це коробчаста
кахля, лицьова поверхня якої вкрита жовтою глазур’ю. На ній переданий
лицар-вершник. У нього комплектне озброєння, а саме меч, спис, щит та шолом.
Зовнішня поверхня кахлі прямокутної форми, розмір – 17,6 х 20,4 см. Висота
тильної румпи – 5,4 см. Подібні за сценарієм плитки добре відомі на пам’ятках
Румунії.

У Королеві на сьогоднішній день виявлена і значна
серія кахлів зі світським мотивом. Серед них виділяється фрагмент коробчастої
кахлі з поліхромною глазур’ю світло-коричневого, зеленого та чорного кольорів.
Аналогії з Требішова та Кошиць (Словаччина) дозволяють говорити, що зовнішня
поверхня екземпляра наближеної до квадратної форми, розмірами 21,0 х 22,8 см,
на ній подана сцена заручин закоханих. Візуальне порівняння зроблених одним
штампом плиток дозволяє вважати, що виготовлену в кошицькій майстерні форму
ремісник привозив як на близько розміщені (Требішов), так і на віддалені
(Королево) пункти, де з місцевої глини формувалися кахлі, які фарбувалися у
відповідності до кольорової гами конкретних печей.

Серед виявлених на Нялабі кахлів окрему групу
становлять екземпляри зі старозаповітними сюжетами. Перший мотив (більше десяти
плиток) – сидячий на троні під аркою король, який в лівій руці тримає скіпетр,
а правою підпирає бік. Коробчасті кахлі вкриті глазур’ю коричневого, гірчичного
або зеленого кольору, їх лицьова поверхня підквадратної форми, розміри 23,0 х
23,2 см, висота румпи – 5,8 см. Іконографія та надписи на подібних знахідках
регіону (Кошице, Шаріш, Фюзер) дозволяють ідентифікувати зображення не як
певного короля Угорщини, а ототожнити з біблійним царем – Давидом або
Соломоном.

На відміну від попереднього, наступний сюжет
представлений дуже фрагментарно. Це уламки коробчастих кахлів, вкритих глазур’ю
зеленого кольору. Незважаючи на їх малі розміри, вдалося встановити, що на них
зображений Самсон, який розриває пащу леву. Для трьох фрагментів одного штампу
є аналогія – ціла плитка з музею Прикладного мистецтва (м. Будапешт,
Угорщина). Мотив належить до найбільш популярних в пізньому середньовіччі. На
території Угорського королівства А. Груя нараховує дев’ятнадцять різних
штампів із Самсоном і левом.

У колекції кахлів Королівського замку представлені й
зображення святих. Як і на більшості пам’яток Європи, на Нялабі особливою
популярністю відзначався епізод боротьби зі змієм-драконом християнського
великомученика Юрія. Ці плитки двох варіантів. Перший – коробчасті кахлі,
вкриті глазур’ю коричневого або зеленого кольору. Зовнішня поверхня екземплярів
наближеної до квадратної форми, розмірами – 19,5 х 19,8 см. Юрій верхи на коні
пронизує списом дракона. Святий одягнутий у лицарські обладунки, в правій руці
тримає спис. Зображення не відзначається реалістичністю. Особливу увагу майстер
намагався сконцентрувати на обличчі, яке непропорційно велике відносно до
розміру всього тіла. Біля голови Юрія в лівому верхньому куті сцени знаходиться
принцеса, що навколішки, молитовно склавши руки благає про порятунок. Крилатий
змій лежить під копитами коня і обплітає хвостом його задню ліву ногу. Спис
Юрія направлений у розкриту пащу рептилії.

Зображення даного мотиву в значній кількості і в
різноманітних варіаціях зустрічаються на кахляних плитках пізнього
середньовіччя та раннього нового часу. Фрагмент ідентичної знайденій в Королеві
плитки виявлений тільки на замку Парич у м. Требішов (Словаччина). При
єдності штампу, знахідка з резиденції палатина Імре Перені оздоблена яскравіше,
вона вкрита поліхромним розписом.

В Королеві також виявлені фрагменти від трьох плиток
іншого штампу з мотивом протиборства св. Юрія зі змієм-драконом. Це
коробчасті кахлі, вкриті глазур’ю жовтого та зеленого кольору, на яких частково
збереглися зображення принцеси, Юрія, коня та дракона. Майже ціла кахляна
плитка даного штампу з Тирнави (Румунія) знаходиться в фондах Музея прикладного
мистецтва (м. Будапешт, Угорщина, інвентарний номер 78.146.1). У центрі
композиції св. Юрій сидить на коні і пронизує дракона списом. На відміну
від попередньої групи кахлів Нялаба, Юрій не одягнений у лицарські обладунки. В
правій руці він тримає спис і направляє його у відкриту пащу змія. На віддалі
від подій, на другому плані, крім принцеси в правому верхньому куті подані
обличчя царя та цариці.

Одиничним екземпляром в колекції кахлів релігійного
спрямування представлений вкритий зеленою поливою фрагмент антропоморфної
кахлі-ліпнини (довжина збереженої частини – 10,6 см; ширина – 8,3 см). Це
зігнута в локті ліва рука з обламаними перстами. Особливості одягу, розміщення
долоні і відтиск на плечовій частині дозволяють ототожнити дану скульптуру з
Богородицею, яка тримає дитя – Ісуса. На території Закарпаття подібний тип
кераміки зустрічається вперше. Відноситься він до доволі рідкісних виробів –
кутових скульптур кахляних печей, характерних для Західної Європи. З кінця XIV ст. такі
екземпляри, правда в дуже обмеженій кількості, відомі в угорських фортецях і
королівських замках Діошдьор, Вішеград, Тата, Буда і інших. Всі скульптури
зліплені окремо і тому сильно різняться між собою.

Однією знахідкою представлений і фрагмент коробчастої
кахлі, вкритої поліхромною глазур’ю (коричневого та зеленого кольору), на якій
подані Богородиця з Ісусом. Лицьова поверхня екземпляру прямокутної форми,
розмірами 16,9 х 24,9 см.

Серед кахлів з релігійними мотивами також відзначимо
половину коробчастої плитки, вкритої зеленою глазур’ю, із зображенням янгола.
Зовнішня поверхня екземпляра наближена до квадратної форми, розмірами – 21 х
21,1 см.

Окрему і доволі значну групу кахлів Королівського
замку становлять знахідки з геральдичною символікою (герби короля Матяша
Корвіна, роду Перені та Габсбургів). За влучним висловлюванням Ш. Голчіка
– погляд на власний герб зігрівав господаря навіть тоді, коли піч не топилася.
Зрозуміло, що це стосується лише тих геральдичних символів, які належали
власнику замку або його високопоставленим гостям.

Іноді ж в печах використовували кахлі із зображенням
герба вже померлого правителя, скоріше за все, в якості декоративного елементу без будь-якого змістового навантаження.
Ця категорія на замку Нялаб представлена фрагментами кахлів XVI ст.,
на яких присутні геральдичні символи короля Матяша Корвіна. В першу чергу, це
два уламки від вкритих
зеленою глазуррю коробчастих кахлів з зображенням
геральдичного лева. На основі цілих
екземплярів даного штампу з м. Клуж
(Румунія), можна говорити,
що зовнішня
поверхня виробів наближеної до квадратної форми,
розмірами – 21,3 х 21,8 см. Художню композицію
складали великий геральдичний щит і
включений у нього менший щит з гербом
Угорського королівства, над якими знаходився ворон з перстнем у
дзьобі. Два обернутих
один до іншого і стоячих на одній
нозі леви тримають над вороном корону. У верхній
частині великого щита розміщений ряд декоративних
трикутників. Ворон з перстнем у дзьобі – основний символ дворянського
роду Гуняді. Про
дарування графського титулу і розширення герба Яноша Гуняді мова йде
в грамоті угорського короля Ласло V Постума (1445–1457) від 1 лютого 1453 р. (Національний архів Угорщини, № DL 24762).

На сьогоднішній день тільки на Нялабі відомі кахлі з
гербом Перені – одного з найбільш впливових родів Угорського королівства.
Представлені знахідки трьома штампами. Перший – це неглазуровані коробчасті
екземпляри, зовнішня поверхня яких наближена до квадратної форми, розмірами –
18,3 х 19,4 см. Висота румпи – 7,2 см. На плитках переданий оточений рослинним
декором геральдичний щит, в полі якого – профіль розвернутої у правий бік
крилатої чоловічої бородатої голови, яка в коротких пазурах тримає корону. Інші
два
фрагменти з оздоблення верхівки печі, один від грубої поліхромної плитки,
вкритою темно-зеленою, світло-зеленою, помаранчевою та чорною глазур’ю, другий
– з зеленою поливою. На кахлях – розвернута вправо аналогічна голова з бородою та косою, перед профілем
поліхромного екземпляра поставлена дата – 1578.

Відзначимо, що хоча це геральдичне зображення на
кахлях зустрічається вперше, воно добре відоме за епітафіями з Абауйвара,
Кошиць, Рудабані та Требішова. Також герб Перені представлений в оформленні
залів замків Шарошпоток, Шикловш і в самому Королеві. Присутній він і на
печатях представників роду, і в книгах Януса Панноніуса та Бенедикта Ком’яті.

На чотирьох кахляних плитках переданий герб Габсбургів
– двоголовий орел з розпущеними крилами та хвостом. Його ноги розведені в
сторони. У пазурях правої орел тримає меч, а лівої – скіпетр. На грудях птаха –
геральдичний щит з гербом Угорщини, а над головами – корона. Біля меча написана
літера “A”, скіпетра – літери “DM”, тобто “після різдва Христового”. Кахлі вкриті зеленою або
світло-коричневою глазуррю,
в одному випадку присутні обидва кольори. Ширина плиток – 16,6 см; висота –
20,7 см.

К. Козак на основі археологічного матеріалу
з території Угорщини, Румунії та Словаччини відзначив, що на ранніх зображеннях
двоголового орла птах не тримає в пазурях ні шаблі, ні булави, вінець
знаходиться на головах, а не в полі між
ними, крила опущені
донизу. У свою чергу на ізразцях XVII–XVIII ст. лише іноді зустрічається, що орел не тримає в кігтях зброї
і крила завжди направлені до верхніх кутів. Ці
спостереження дозволяють датувати королівські знахідки першою половиною
XVII ст.

Кахлі оздоблення верхівки печей на Нялабі представлені
значною кількістю уламків та лише окремі штампи підлягають реконструкції.

Перший, це коробчасті плитки, вкриті зеленою глазур’ю. Лицьова поверхня прикрашена
антропо-зооморфним зображенням (дві розвернуті в протилежні боки і зв’язані між
собою хвостами риби з людськими головами). Над сюжетом розміщений ряд ажурних
коронок. Форма виробів прямокутна, зовнішня поверхня має розміри – 17,2 х 22,1
см. Висота тильної румпи – 7,0 см.

Одиничним екземпляром
представлена пластинчата плитка, з тильного
боку оспаткована напівовальним виступом-підставкою.
Зовнішня сторона вкрита поливою зеленого
кольору. Увінчаний ізразець
трьома виступами у вигляді розпущених бутонів лілій. Ширина екземпляра
– 24,6 см; висота – 6,3–6,9 см.

Наступний вид – серія пластинчатих прямокутних кахлів
печі 4 з напівовальними виступами-підставками. Прикрашені знахідки
лускоподібним декором, над основою на 11,5 см височіє арфоподібний наліп.
Параметри пластини: висота – 10,1 см; ширина – 15,3–15,6 см. На Нялабі використовувалось
декілька варіантів подібного оздоблення печей.

Різноманітність типів, форм, штампів і технології виготовлення кахляних
плиток Королева дозволяє стверджувати про функціонування на Нялабі значної
кількості опалювальних споруд.  На даний момент простежені конструкції чотирьох
з них.

Піч 1. Датується початком XVI ст. Її кахляна
викладка була розібрана в XVII ст. і складена в збудованій з туфових
блоків овальній в плані камері топки. Конструкцію обмежувала
кладка з трьох рядів в пів цегли, у верхній частині злегка нахилена всередину
конструкції. В 2,5 м над нею з порівняно легких туфових блоків зведене арочне
перекриття. Устя камери топки виходило до вмонтованого в стіну димаря, за яким
знаходилися два розміщених одне над іншим житлових приміщення 1а та 1б.
Конструктивні особливості печі дозволили визначити її як гібридний варіант
кахляних печей і кам’яних печей типу hypocaustum.

Піч 2 знаходилася в південно-західному
куті приміщення
1б. Зведена наприкінці XV – на початку XVI ст., розібрана в ході перепланування
замкових стін
у XVI ст. У
результаті реконструкції фортеці від печі лишилася вмонтована в стіну камера топки, яку закидали камінням, частково залили розчином
і закрили
туфовими блоками стелі приміщення
1а. Збережена частина кочегарки увінчана
аркою і по всій
площі облицьована добре обпаленою
цеглою. В 20,0 см
над аркою в стіні простежений
квадратний в розрізі
(0,1 х 0,1 м) невеличкий димовідвід.

Піч 3. Функціонувала в першій половині XVII ст.
Від конструкції лишилася викладена в північно-західному куті кімнати 1 у
два шари цегли і вкрита невеликим шаром обмазки платформа підквадратної форми
(1,1 х 1,2 м).

Піч 4. Її завал знаходився біля західної стіни кімнати 2, в 0,6 м від входу до
приміщення. Основа печі (розміри 1,6 х 1,3 м) складена з невеликих туфових
блоків на рівні підлоги. З південного та західного боків на туфову подушку були
вертикально поставлені та з’єднані між собою залізною скобою дві кам’яні плити.
Вони складали основу конструкції нижнього ярусу печі, до якого входили більше
60 мископодібних кахлів. Верхній ярус печі був зібраний з коробчастих
неполиваних кахлів з рослинним орнаментом, коробчастих плиток вкритих зеленою
глазур’ю з рослинним декором і зооморфними (єдинороги, дракон) зображеннями.
Верхню окантовку печі представляли пластинчаті кахлі вкриті зеленою глазур’ю,
увінчані арфоподібним ажурним орнаментом. Дрова до печі завантажувалися із
самої кімнати, а відвід диму здійснювався через прикрашений хвилястими та
горизонтальними лініями масивний керамічний димар (висота – 0,86 м; діаметр
нижнього отвору – 0,48 м; діаметр верхнього отвору – 0,3 м). Рік  зведення печі
– 1610, встановлений за проставленою датою на кахлі з єдинорогами.

Біля печі 4 серед уламків стін виявлена значна
кількість шліфованих рельєфних кам’яних плит, на одній з яких зображений герб
роду Перені (розвернута в лівий бік крилата бородата чоловіча голова в пазурах
тримає корону). Також тут зафіксовані фрагменти шліфованих кам’яних
блоків, прикрашених рослинним орнаментом і уламок з частиною напису – …NVS….

Різьблені кам’яні деталі на Нялабі представлені
масово. Більшість з них відносяться до елементів оформлення інтер’єру.
Одиничним екземпляром представлений виготовлений з мармуру епітафій, датований
кінцем XV ст.

На Королівському замку зібрана значна колекція металевих,
скляних та кістяних індивідуальних знахідок. Однією з найбільш інформативних з
них є бронзовий медальйон, вага якого – 1,78 гр. Складається він з пластини
круглої форми, діаметром – 1,7 см із зображеннями та петлі підвішування. Аверс:
в профіль голова св. Ігнатія Лойоли з легендою – .S.IGMA.SIS. Реверс: в
фас голова св. Франциска Ксаверія з легендою – .S.FRANCI.XAVR. На думку
словацького нумізмата Я. Гунки подібні єзуїтські медальйони почали
випускати в XVII ст., однак найбільш активно розповсюджувалися в першій
половині XVIII ст. Виходячи з дати канонізації Ігнатія Лойоли та Франциска
Ксаверія (1622 р.) і часу руйнування Королівського замку (1671–1672 рр.),
медальйон з Королівського замку Нялаб, ймовірно, датується серединою
XVII ст. Також зауважимо, що він був виготовлений не фаховим ювеліром, а
кустарним способом. Неосвіченим майстром була зроблена помилка при написанні
імені Ігнасіо, яке стало Ігмасіо. Відзначимо і нечітке зображення облич
обох святих, без передачі окремих характерних деталей.

З виявлених на замку металевих виробів також привертає
увагу мідний жетон дошки-рахівниці для лічби великої кількості товарів.
Я. Гунка провів визначення екземпляру: Німеччина, Норінберг, rechenpfenig, 1490–1550 рр. На жетоні зображений корабель
англійського типу з одного боку та державний герб Франції з ліліями з іншого.
Навколо них йде ряд вибитих готичним шрифтом літер недіагностичного надпису.

Серед елементів поясних наборів Нялабу виділяється
мідна пластинка від ремінної
пряжки. Вона прямокутної
форми (2,4 х
1,4 см), у центральній частині знаходиться
вміщений до лінійної рамки надпис, від
якого зберігся фрагмент …EVILLEMOI… Літери вибиті
готичним шрифтом. Вище та нижче
них пряжка прикрашена випуклим
спіралеподібним орнаментом (рис. 85,
3). Виходячи з того, що в XІV ст. таких пряжок ще
не було (стиль надпису
– готична мінускула), а на початку XVI ст.
подібні пластинки зустрічаються лише в одиничних випадках, скоріше за
все даний екземпляр
датується XV ст.

Дві аналогічні знахідки зафіксовані на території Північно-Східної
Угорщини (монастир Сер та могильник Оргондасентміклош). Надпис на них О. Трогмаєр реконструював
як DE VILLEMONT і пов’язав пряжки з будівельниками-французами. Подібна інтерпретація аналогій і датування
Королівського екземпляру дозволяє припустити участь французьких каменярів у
перебудові замку Нялаб. На користь даної думки свідчить не тільки величезна
кількість конструкцій кінця XV ст. з туфових блоків арочного типу замку Нялаб,
для зведення яких якраз і була необхідна саме ця категорія майстрів, але й
знахідка поруч з уламком пряжки інструментарію каменотеса з одного робочого
комплекту – два зубила з різними робочими частинами.

Про торгівельні зв’язки мешканців Королівського замку
свідчить половина свинцевої товарної текстильної пломби. Незважаючи на
масовість подібних знахідок на території Угорщини, на Закарпатті поки що їх
зафіксовано всього два десятки. Судячи з двох штифтів,
скоріше за все пломба походить з Фландрії. За стилістикою зображення і
типологією датується вона не раніше XV ст. і не пізніше зламу XV–XVI ст.

Серед столових приборів виділяється руків’я ножа
довжиною – 8,1 см. Зберігся
невеликий вихід на обламане лезо гостротрикутного розрізу. Основа руків’я
виготовлена з залізної пластини, товщиною – 0,1 см, шириною – 1,0 см, до закінчення
якої прикріплене мідне навершя з клювоподібним виступом, прикрашене по гребеню
поздовжними бороздками. З двох боків трьома наскрізними мідними заклепками до
основної пластини приєднані дерев’яні планки, на кожній з яких зроблені по дві невеликі мідні
вставки у вигляді карткового символу трефи.

Значна і виявлена на замку Нялаб монетна колекція. На
сьогоднішній день вона складається з чотирьох десятків екземплярів
хронологічного діапазону від XIV до XVII ст. з помітним переважанням угорських
номіналів. Польського і литовського карбування лише чотири монети. Серед
знахідок домінують динари Фердинанда І, які були широко
розповсюджені не тільки по всій Угорщині, але і далеко за її межами. Тисячі
подібних номіналів 1526–1564 рр. входили до складу скарбів.

У нумізматичній
літературі відзначається феномен присутності значної кількості фальшованих
монет XVI ст. на території
Північно-Східної Угорщини. На Нялабі ця група представлена двома знахідками:
мідними посрібленими підробками динарів Людовика та Фердинанда І.

Окрему групу знахідок на Королівському замку складають
предмети озброєння: уламки гармат, ядра, куля, картеч, наконечники арбалетних
стріл, фрагмент булави. Їх аналіз дозволяє встановити види вогнепальної, ручної
метальної і ударної зброї, які використовувалися захисниками Нялаба і
штурмуючими його військами.

Найбільші за розмірами ядра виготовлені з пористої,
але доволі міцної породи каменю. Діаметр екземплярів – 8,5 – 9,0 см. Частини
сфер з одного боку відколоті. Це дозволяє припустити поламку снарядів від удару
по кам’яній стіні замку під час обстрілу і, відповідно, говорити про
використання військами що осадили укріплення гармат середнього калібру. Такі
ядра могли викидатися і метальними пристроями. Про застосування порівняно
легких гармат малого калібру свідчить представлене одиничним екземпляром
залізне ядро діаметром – 4,6 см. До озброєння атакуючих треба віднести і
мушкети. Випущені з них залізні картеч та кулі мали діаметр 1,3 та 2,1 см.

Про використання штурмуючими замок військами арбалетів
неодноразово вказувалося в ряді публікацій по Королівському замку. Як
аргументація наводилися пошкодження ударних частин наконечників стріл. Навершя, які часто ще називають “болтами”,
виділені в два типи.

Тип І. Залізний черешковий наконечник, загальна
довжина якого – 5,1 см. Ударна частина квадратна в розрізі, вістря витягнутої
пірамідальної форми, довжиною – 2,5 см. Круглий в розрізі черешок становить
біля половини довжини екземпляра – 2,6 см.

Тип ІІ. Втульчасті наконечники довжиною
8,0–10,0 см, з ромбічною або квадратною в розрізі ударною частиною.

Необхідно відзначити, що подібні види вогнепальної та
ручної метальної зброї повинні були використовуватися і захисниками Нялабу. За
археологічними даними до їх озброєння на сьогоднішній день, безумовно, можна
віднести лише рушницю дрібного калібру. Про це свідчить виготовлена на місці
свинцева картеч діаметром – 1,3 см з не збитими черешками від заливання металу
до форми.

На завершення огляду інвентарю фортеці зауважимо, що
аналіз стратиграфічної ситуації і отриманих знахідок свідчить про
функціонування укріплень Нялабу з кінця XIII до середини XVII ст., що не
вступає в протиріччя з інформацією письмових джерел. Безперечно, додаткові
відомості для конкретизації історії цієї ключової споруди принесуть результати
подальших археологічних досліджень.

Укріплення Марамороша

Мараморош належить до найбільш пізно
оформлених комітатів Угорського королівства, рання історія якого у документах
висвітлена досить слабо. Перша згадка про ці землі датована 1199 р. та
пов’язана з невдалим полюванням короля Імре, який впав тут з коня і ледь не
загинув. Наступний, відомий документ, де згадується Мараморош, виник майже на
століття пізніше, 31 грудня 1271 р. В ньому король Іштван дарує своїм
госпітам з селища Фелсас (суч. Королево, Берегівський р-н) привілеї, зокрема,
право використання земель аж до марамороських лісів – silve Maramorosii. Тобто
мова йде ще не про оформлену адміністративну одиницю, а про назву певної
території. У грамоті від 1299 р. все ще фігурує “terram Maramorus” – марамороські
землі, а не комітат.

На зламі XIII–XIV ст. регіон перебував у сфері впливу
угочанських жупанів, а комеси Марамороша з’явилися лише у першій половині XIV ст.
(хоча на початковому етапі посадові особи частіше за все були жупанами і
навколишніх комітатів: Угочі, Берега, Земпліна та ін., а згодом поєднували
посади жупана соляної комори та каштеляна Хустського замку).

Масова колонізація цих земель відбувалась,
ймовірно наприкінці XIII ст. з боку Угочанщини. Це доводять і
привілеї, надані мешканцям містечок комітату на прохання переселенців-госпітів
та на зразок добре відомих їм прав міського самоврядування. У середньовічних
документах першим з’явилось Вишково у 1281 р., далі Тячів і Сігет у
1308 р., Хуст у 1324 р. Перша спільна згадка про п’ять містечок Марамороша
у листі естергомського єпископа Болеслава датована 1326 р.

Етнічний склад насельників регіону був доволі
строкатим. У містах на початковому етапі переважав німецький та угорський
елемент. Та незважаючи на особливий статус, саксонці протягом XV–XVI ст.
поступово асимілювалися та розчинилися в угорському масиві містечок. Слов’яни
та волохи розселялися переважно у навколишніх селах, що зумовлено їх способом
господарювання.

Найбільші населенні пункти Марамороша з
отриманням привілеїв стали на шлях стрімкого розвитку, причому вирішальним
фактором було те, що продовж середньовіччя вони перебували переважно у
королівському володінні (крім короткого періоду наприкінці XIV –
початку XV ст. – тоді вони належали представникам молдавського
роду Белтекі).

Коли після трансільванських соляних шахт були
відкриті марамороські, регіон швидко включився в економічне життя королівства.
Інтенсивне видобування покладів солі розпочалося десь на зламі XIII–XIV ст.,
адже до цього часу у слабо заселеному комітаті не було достатньої робочої сили,
яка з’явилась тільки на зламі століть із переселенням госпітів. Згідно
привілеїв, мешканці коронних міст не сплачували податки, але були зобов’язані
виконувати роботу на користь домінії, щоправда не безкоштовно. Це полягало в
першу чергу у догляді за замком, будівництві, ремонтних роботах. Згадується у
господарських документах і праця різноманітних ремісників: гончарів, слюсарів,
столярів, дубильників, тощо. Гончарі були задіяні у зведенні печей, теслі
ремонтували дахи будівель замку. Другою важливою складовою робіт були
перевезення: доставка до замку провіанту, вина, сіна, дров, за що госпіти
отримували фіксовану плату сіллю. Надзвичайно важливим привілеєм королівських
госпітів, було право безмитної торгівлі та перевезень по всій території
королівства. Стосувалось це і митних постів, що перебували у приватному
володінні, користуванні.

Вишково

В частині Марамороша, яка сьогодні належить до
Закарпатської обл. України, відомо всього два пункти, які в
середньовічних документах названі замками. Перший з них функціонував біля
Вишкова і до категорії цих пам’яток зарахований доволі умовно. Він має структуру, основні фортифікаційні
атрибути природного походження і функціональне навантаження майданчика для спостереження на вершині гори з
дуже стрімкими схилами.

Місцезнаходження на Варгеді відноситься до невеликих
за розміром укріплень з максимально екстремальним розміщенням. На вершині гори
з крутими схилами існувала рівна площадка (біля 30 кв. м), з якої відмінно
проглядається долина р. Тиси. Кам’яні стіни на даному пункті не зводились,
а були використані дві природні ландшафтні валоподібні смуги різної довжини,
які обмежували незначну ділянку вершини з найбільш легкого для підйому боку,
якщо його можна таким назвати. В скельних виступах біля самого майданчика
фіксується невелике вибите заглиблення, яке за аналогіями класифікується як
льох для зберігання продовольчих запасів. Здійснений науковцями Ужгородського
університету огляд місцезнаходження на вершині замкової гори засвідчив
відсутність тут кам’яних фортифікацій. Відповідно припускаємо їх зведення з
деревини. Площа пам’ятки і відсутність зручного підйому стали в основі
визначення її як дозорної. Під час візуального обстеження виявлені фрагменти
обмазки від глинобитних конструкцій на самій вершині і пару десятків дрібних
фрагментів кераміки, які за морфологією подібні знахідкам з Броньки.

Історія вишківського “замку”
чітко відображена в середньовічних документах. У 1274 р. тоді ще угочанське
містечко король Іштван V подарував представникам роду Гонтпазмань, Мікову
та Чепану, разом із митним постом. Дарчу грамоту у 1281 р. підтвердив і
Ласло Кун. Брати, ймовірно, за останні десятиліття ХІІІ ст. і звели тут
укріплення. Перша згадка про нього датована 1299 р., коли король Андрій ІІІ
“повернув замок братам та залишив за ними право
володіння”. Вже у наступному, 1300 р., Андрій ІІІ
забрав замок у братів, які отримали взамін кілька населених пунктів на
території Угочанщини: Чорнотисово, Рокосово та Ніртелек. Саме в цей період
селище разом із замком перейшло до Марамороша. Втім, укріплення проіснувало
недовго, адже з першої половини XIV ст. у джерелах вже не згадується. Зважаючи на чіткі
свідчення письмових джерел і точну локалізацію, а також відсутність
систематичних польових досліджень, основне слово у конкретизації історії
пам’ятки залишається за археологами.

Хуст

Незначний період використання вишківського пункту для
спостереження за долиною р. Тиси можна пояснити тим, що в цей час,
ймовірно, розпочалося будівництво іншої фортеці – Хустського замку. Він
перебрав на себе функцію захисту марамороського соляного шляху, який приносив суттєвий прибуток до державної скарбниці, а також став
центром королівського комітату. Саме ж м. Хуст
засновано у період відбудови Угорського королівства після монголо-татарського
нашестя.

Привілеєм Карла Роберта
1329 р. Хуст, разом з ще з 4-ма населеними пунктами, отримав міське право,
(згодом, у 1352 р. до них приєднався і Марамарошсігет), та статус
головного над ними. Судячи з того, що містечко отримало права, подібні до севлюських,
яке за часів Гейзи ІІ та Бели ІІІ колонізували саксонські госпіти, Хуст
заселяли також німецькі поселенці.

Перше письмове свідчення
про замок датоване 1353 р. В документі згадується каштелян Домокош Мачка,
який на цей час командував і Нялабом (Королівський замок). У 1365 р.
король Сигізмунд подарував марамороські землі волоським воєводам Балку та
Драгу, щоб захистити прикордоння від нападів молдавського воєводи Богдана, але
замком вони володіли нетривалий період. Згодом Сигізмунд передав фортецю своєму
канцлеру Імре Перені (требішовська гілка), що стало однією з причин
багаторічної ворожнечі між двома родами.

На кінець XV ст. Хуст,
разом з соляними шахтами повернувся до корони. У 1498 р. фортецю знов
отримали Перені (але вже нялабська гілка) в особі Габора Перені. Під час
селянського повстання Дьердя Дожі 1514 р. місцеві дворяни знаходили
притулок у Хустському замку, який повстанцям так і не вдалося взяти штурмом.

З моменту розпаду
Угорського королівства на три частини, замок перебував переважно у володінні
трансільванських князів. Після битви під Могачем Хустська фортеця кілька разів
міняла власників. Певний час нею володів Томаш Надошді, але реальним господарем
тут був відомий своєю жорстокістю каштелян Кріштоф Каваші, який тримав у страху
населення трьох комітатів. У 1546 р. замок захопили війська Фердинанда І
Габсбурга.

У 1556 р. війська
королеви Ізабелли штурмували фортецю, але укріплення вдалося захопити тільки
після того, як у гарнізону скінчилися запаси харчів. Згідно зі шпеєрською
угодою замок відійшов до Трансільванського князівства,  став одним з його
опорних пунктів. У своєму заповіті Ян Сигізмунд відписав фортецю Мігалю Чакі,
Гашпару Бекешу та Кріштофу Гадьмаші, який з 1557 по 1564 рр. був
каштеляном замку. Після повстання Бекеша проти новообраного трансільванського
князя Іштвана Баторі, він був змушений передати Хуст останньому. У подальшому
заможна домінія залишається у володінні трансільванських князів. Габор Бетлен
дарував її своєму молодшому брату, марамороському жупану Іштвану. Після шлюбу
доньки Бетлена з Ференцом Реді, замок перейшов до останнього. Цей період
вважають “золотим віком” історії Хустської фортеці.

Син Ференца Реді, Ласло
помер у 1667 р. в Хусті, після чого титул марамороського жупана і разом з
ним всю домінію отримав Мігаль Телекі. 

Під час спроби перевороту
Вешелені, у 1670 р. тут базувалася частина війська Ференца Ракоці І, а
згодом замок став одним з центрів руху куруців. З початком визвольної війни у
1703 р. одному з прихильників Ференца Ракоці ІІ вдалося проникнути до
замку та перекупити німецький гарнізон. У 1706 р. саме тут був підписаний
договір трансільванських та угорських станів про визнання Ракоці
трансільванським князем. Після укладення сатмарського мирного договору в Хусті
розмістили австрійські війська, а згідно параграфу XCII закону 1715 р.
Марамороський комітат був приєднаний до Угорського королівства.

3 липня
1766 р. замок спалахнув від удару блискавки, вогонь досягнув і порохової
вежі, яка вибухнула, зруйнувавши більшість будівель і частину замкових стін. Жупанат спробував зберегти замок, почав
ремонт, але ця справа виявилася безнадійною. У 1773 р. імператриця
Марія Терезія направила свого сина Йосифа оглянути укріплення. В результаті
було прийняте рішення про виведення гарнізону з Хустської фортеці і вона
остаточно припинила своє існування.

В 1798 р. чергова буря
пошкодила останню вежу замку. Влада дала місцевій громаді дозвіл розбирати
укріплення на будівельне каміння для спорудження католицької церкви та різних
офіційних споруд міста.

Отже, виходячи з критичного
аналізу документально підтвердженої інформації можна говорити про зведення
перших споруд Хустського замку в XIV ст., активних перебудовах в XV та
XVI ст. і завершенні використання основної частини житлових приміщень
наприкінці XVIII ст.

Планування захисних споруд
пам’ятки визначило продовгувате плато на вершині гори, витягнуте в довжину за
лінією північ-південь. Фортифікації поділені на верхню та нижню тераси, нижній
двір в свою чергу теж складався з двох відокремлених частин. На час завершення
функціонування замку до його оборонних ліній були вписані шість бастіонів і
чотири вежі.

В умовах існування різних
варіантів датування фортеці особливу вагу отримують археологічні матеріали, які
найбільш точно відбивають хронологічні реалії даного пункту. Хустський замок
можна сміливо зараховувати  до групи ключових пам’яток Закарпаття періоду
пізнього середньовіччя та раннього модерного часу. Незважаючи на це, в силу
низки причин, його систематичне археологічне дослідження поки не проводилося.
Здійснені в минулі десятиріччя місцевими ентузіастами земляні роботи носили
аматорський характер і не завершувалися фіксацією стратиграфії та публікацією
отриманих матеріалів. Подібні дії приводили до знищення культурних горизонтів і
руйнуванню окремих елементів самих укріплень. У 2019 р. археологічна
експедиція Ужгородського національного університету розпочала
дослідження замкової території. Основне завдання – утворення
стратиграфічних колонок пам’ятки на окремих ділянках верхнього замку та
замкового дворика.

Розкоп І (3,70 х 6,0 м) був закладений в
південній частині верхнього замку. Його площа визначалася ледь помітними
стінами невеликого приміщення, позначеного номером 1. Від реперної нульової
відмітки в північно-східному куті приміщення до глибини 2,0 м фіксувалися завали
каміння та штукатурки, які утворилися в результаті порівняно недавнього
руйнування верхніх частин стін. Самі ж стіни найбільше збереглися з північного
боку приміщення. З південного вони були значно зруйновані із-за вимивання
вапнякового розчину, тому що були відкриті скарбошукачами до глибини
1,5 м. Вхід до кімнати знаходився в південній частині західної стіни. На
глибині 1,6 м, в 1,07 м від південної стіни, була простежена ще одна
стіна, яка примикала до попередньої. Вона виникла в результаті найбільш
пізнього будівництва на цій ділянці. Нова стіна скоротила площу приміщення і
відповідно розкопу до розмірів 3,70 х 4,93 м. Про житловий характер
будівлі свідчили два шари штукатурки. Перший – товщиною 2,0 – 3,0 см, був
вкритий жовтою фарбою і в нижній частині обкладений руберойдом, верхній – більш
потужний, товщиною 7,0 – 8,0 см – вкритий білою фарбою. Підлога приміщення
чітко визначалася за тонким пісочним шаром на глибині 2,0 м, під яким
фіксувались залишки п’яти дерев’яних лаг (основа підлоги), укладених паралельно
північній і південній стінам. На рівні підлоги виявлені ложка, ніж, фрагменти
скляних пляшок і ціла серія гільз. Всі ці речі пов’язані з перебуванням на
Хустському замку в 1939 р. угорських військових, які, ймовірно,
використовували і це приміщення. Необхідно відзначити знахідки серед завалів, в
основному в північно-східному куті, значної кількості уламків черепиці початку
ХХ ст. з зображенням ведмедя і вказаним місцем виробництва. Виходячи з
аналізу знахідок верхнього горизонту можна говорити про використання деяких
приміщень замку і на початку ХХ ст., і в 1939 р.

З глибини 2,0 м до 5,0 м на площі розкопу
зафіксовані спеціально завалені будівельним сміттям підвали, позначені на
картах XVIII ст. як “підвали коменданта”. Їх
основа – горизонтально вирівняна скеля. На поверхні підлоги інвентар відсутній.
Це пояснюється тим, що все з приміщень було винесене ще до руйнування їх стелі,
зведеної з легких туфових блоків. Вони зберіглися в конструкції зруйнованих
арочних склепінь. В одному з них, яке знаходилось в північній частині західної
стіни, зафіксований прохід. Можна припустити, що після руйнування туфового
перекриття була втрачена цілісність всієї конструкції і почалася деструкція
самих опорних стін. Єдиним виходом у даній ситуації для жителів замку стало
засипання підвалів будівельним сміттям до рівня закінчення зводів.
Стратиграфічно чітко простежується, що воно здійснювалось починаючи з
північно-східного кута. Про час даного засипання наприкінці XVII ст. або в
XVIII ст. свідчить поливна кераміка та кахлі, виявлений в нижніх шарах
уламок керамічної частини трубки для паління другої половини XVII ст., а
також монета XVII ст. У завалах будівельного сміття загалом виявлено
десять монет, серед яких домінували номінали другої половини XV – початку XVI ст.

Отримані матеріали дозволяють зробити попередні
висновки про стратиграфію пам’ятки на даній ділянці. Будівництво споруд в цій
частині почалося, скоріше за все, в епоху Матяша Корвіна. На зрівняній скельній
основі були зведені просторі підвальні приміщення, висотою до 3,0 м. Все
навантаження конструкції припадало на ряд опорних стовпів, від яких в різних
напрямках розходилися арки і куполоподібні частини стелі, зведені з туфових
блоків. Зверху підвальних приміщень були зведені кам’яні стіни кімнат. Скоріше
за все, після пожежі на замку в 1766 р. найбільше постраждала конструкція
даху і дощова вода стала проникати до самих кімнат. З часом із-за цього були
зволожені та відповідно зруйновані перекриття підвальних приміщень. Після цього
підвали повністю засипали будівельним сміттям, а в верхній частині здійснили
перепланування стін. В результаті площа дослідженого нами приміщення значно
зменшилася. Останнє використання кімнати фіксується в 1939 р. і пов’язане
воно з перебуванням на замковій горі угорських військових.

Розкоп ІІ (4,0 х 14,0 м) закладений в
центральній частині замкового дворика. Орієнтований з півдня на північ.
Потужність культурного шару від 1,2 м в північних квадратах до 1,6 м
в південних. Скельний материк простежений по всій площі розкопу. Заповнення
культурного шару представлене горизонтальними підсипками, нижні з яких
складалися переважно з дрібного битого каміння, а верхні з розсипчастої глини
зі значним вмістом будівельного сміття. Хроноіндикатори дозволяють визначити
початок вирівнювання площі XVI ст. Наступні горизонти підсипки чітко
ідентифікуються з XVII і XVIII ст. Основні знахідки: кераміка, кахлі,
монети, заготовки для карбування фальшивих монет, кулі та їх напівфабрикати,
арбалетні болти, уламки трубок для паління. Верхній, доволі значний горизонт,
насичений сучасним сміттям, яке залишили туристи. Відзначимо і помітну
кількість глибоких прокопів скарбошукачів, які суттєво пошкодили культурний
шар.

Отже, на сьогоднішній день можна констатувати, що
зведений в XIV ст. порівняно невеликий Хустський замок в результаті
періодичних масштабних перебудов на XV–XVII ст. перетворився в значний за
розмірами складний комплекс захисних, житлових і господарських споруд,
проіснувавши до кінця XVIII ст.

 

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

 

Гомоляк Е.М. Замки Закарпаття (бібліографія) // Carpatica-Карпатика.
– Ужгород, 2006. – Вип. 34. – С. 229-240.

Гомоляк О.М. До питання про історію замків
Закарпаття // Carpatica-Карпатика.
– Ужгород, 2007. – Вип. 36. – С. 256-290.

Дзембас А.В. Отчёт отряда археологической экспедиции
Ужгородского государственного университета / Отчёт о полевых исследованиях. –
Ужгород, 1991.

Дзембас О.В. Хронологічні горизонти та етапи
забудови Невицького замку // Carpatica –
Карпатика. Давня історія України і суміжних регіонів. – Ужгород, 2001. –
Вип. 13. – С. 249-257.

Дзембас О. Хронологічні горизонти пам’ятки
Невицький замок // Закарпатський краєзнавчий музей. Науковий збірник. –
Ужгород, 2004. – Вип. 6. – С. 180-190.

Дзембас О. Роботи на Невицькому замку у 2003 р.
// Археологічні відкриття в Україні 2002-2003 рр. – Київ, 2004а. –
С. 119-120.

Дзембас О. Дослідження Невицького замку у
2004 р. // Археологічні дослідження в Україні 2003-2004 рр. – Запоріжжя,
2005. – С. 121-123.

Дзембас О.В. Деякі наслідки робіт Невицької
археологічної експедиції в 2004 році // Науковий збірник Закарпатського
краєзнавчого музею. – Ужгород, 2005а. – Вип. VII. –
С. 240-254.

Дзембас О., Кобаль Й. Невицький замок. –
Ужгород, 2005.

Кобаль Й. Квасово. Село у тіні Лонту. –
Ужгород, 2019.

Микитась В., Чучка П. Дві Закарпатські
оригінальні пам’ятки XV ст. //
Мовознавство. – Київ, 1968. – С. 62-64.

Мойжес В. В. Дослідження багатошарового поселення
Ужгород-Горяни в 2013 р. // Археологічні дослідження в Україні 2013. – К.,
2014. – С. 133-134.

Пам’ятка архітектури XIV ст. Руїни замку в смт. Королево
Виноградівського р-ну Закарпатської обл. Топогеодезичні пошукові роботи і
археологічні науково-дослідні роботи. – Львів, 1993. – Т. ІІ. –
Кн. 5. – Вип. І. – Шифр 93-41.

Панця О. Хустський замок: Історичний нарис,
Ужгород, 1998.

Поп Д.И.,
Поп И.И. В горах и долинах Закарпатья. – Москва, 1971.

Поп Д.И.,
Поп И.И. Путешествие
по архитектурным памятникам Подкарпатской Руси. – Ужгород, 2007.

Поп И. Энциклопедия Подкарпатской
Руси. – Ужгород, 2001.

Прохненко І. Королівський замок Нялаб //
Збірник матеріалів “Археологія & Фортифікація України”. IV
Всеукраїнська науково-практична конференція Кам’янець-Подільського державного
історичного музею-заповідника, приурочена 180-й річниці від дня народження
Володимира Боніфатійовича Антоновича (1834 – 1908). – Кам’янець-Подільський,
2014. – Вип. 4. – С. 234-243.

Прохненко І.А. Кахляна піч 4
Королівського замку Нялаб // Збірник матеріалів, Археологія & Фортифікація
України, V Всеукраїнська науково-практична конференція,
приурочена 125-й річниці заснування Кам’янець-Подільського державного
історичного музею-заповідника. – Кам’янець-Подільський, 2015. – Вип. 5. –
С. 117-124.

Прохненко І.А. Розкопки Королівського
замку Нялаб // Археологічні дослідження в Україні 2014a. –
Київ, 2015. – С. 46-47.

Прохненко І.А. Кімната №3 Королівського
замку Нялаб // Збірник матеріалів, Археологія & Фортифікація України, VI
Міжнародна науково-практична конференція Кам’янець-Подільського державного
історичного музею-заповідника, присвячена 150-й річниці від дня народження
Михайла Сергійовича Грушевського (1866-1934). – Кам’янець-Подільський, 2016. –
Вип. 6. – С. 150-156.

Прохненко І.А. Дослідження
Королівського замку Нялаб // Археологічні дослідження в Україні 2015a.
– Київ, 2016. – С. 38-41.

Прохненко І. Кахлі Королівського замку
Нялаб // Хотинщина в період польсько-турецьких війн XVII
століття (до 395-річчя Хотинської війни 1621 р.). Матеріали науково-практичної
конференції. – Хотин, 2016b. – С. 122-142.

Прохненко І.,
Гомоляк O. Дослідження Виноградівського та Королівського замків
у 2007 році // Relaţii româno-ucrainene. Istorie şi contemporaneitate. Румунсько-українські відносини. Історія та
сучасність. – Cluj-Napoca – Satu Mare, 2007. – С. 83-94.

Прохненко І.А., Гомоляк О.М.
Дослідження Королівського замку в 2011 р. // Археологічні дослідження в Україні
2012. – Київ – Луцьк, 2013. – С. 170-171.

Прохненко І.А.,
Гомоляк О.М. Розкопки Королівського замку в 2012 р. // Археологічні
дослідження в Україні 2012. – Київ – Луцьк, 2013. – С. 171-172.

Прохненко І.А., Гомоляк О.М., Зомбор І.Т.
Дослідження замків Закарпаття у 2009 р. // Археологічні дослідження в Україні
2009. – Київ – Луцьк, 2010. – С. 346-348.

Прохненко И.А., Гомоляк Е.М.,
Мойжес В.В. Результаты исследования Броньковского замка // Carpatica-Карпатика.
– Ужгород: Говерла, 2008. – Вип. 37. – C. 139-148.

Прохненко І.А., Жиленко М.А. Розвиток
фальшивомонетництва на землях Північно-Східної Угорщини у XV-XVI
століттях (за матеріалами замків Закарпаття) // Науковий вісник Ужгородського
університету. Серія: історія. – Ужгород: Говерла, 2016. – Вип.1(34). –
С. 7-20.

Прохненко І., Жиленко М. Монети
Королівського замку Нялаб // Записки отдела нумизматики и торевтики Одесского
археологического музея. – Одеса: Ибрис, 2017. – III. – С. 141-156.

Прохненко І.А., Жиленко М.А. Питання
датування Хустського замку //
Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: історія. – Ужгород, 2019. –
Вип. 2(41). – С. 174-180.

Прохненко І.А., Жиленко М.А.,
Мойжес В.В. Королівський замок Нялаб // Вісник Інституту археології. –
Львів, 2016. – Вип. 11. – С. 123-154.

Прохненко І., Жиленко М. Замки Закарпаття
другої половини XIII – першої половини XIV ст. // Збірник матеріалів.
“Археологія & Фортифікація України”. Х Всеукраїнська з міжнародною участю
науково-практична конференція Кам’янець-Подільського державного історичного
музею-заповідника, присвячена 90-річчю від дня народження Іона Срульовича
Винокура (1930-2006). – Кам’янець-Подільський, 2021. – С. 172-187.

Прохненко І., Жиленко М. Замки
Північно-Східної Угорщини періоду зміни династій Арпадовичів та Анжу (за
результатами дослідження пам’яток на території Закарпатської обл. України
// Доба Другетів. Нотатки до політичної, соціокультурної та духовної історії
Закарпаття середньовіччя та раннього нового часу / заг. упорядк.
О. Ферков. – Ужгород: ТОВ «РІК-У», 2021. – С. 43-79.

Прохненко І., Жиленко М., Мойжес В.
Замки Закарпаття: від Боржави до Тиси (оборонні споруди на Соляному Шляху). –
Ужгород: Поліграфцентр “Ліра”, 2020. – 160 с.

Прохненко І. А., Мойжес В. В.,
Жиленко М. А. Біблійні сюжети на кахлях Королівського замку //
Наукові записки Ужгородського університету. Серія: історично-релігійні студії.
– Ужгород, 2013. – Вип. 2. – С. 142-151.

Пьянчак П., Прохненко И.А.
Анализ остеологического материала замков северо-восточной части Верхнего
Потисья // Carpatica-Карпатика.
– Ужгород: Говерла, 2008. – Вип. 37. – C. 166-177.

Сова П.П. Архітектурні пам’ятники
Закарпаття. – Ужгород, 1957.

Сова П.П. Невицкое. Путеводитель. – Ужгород,
1969.

Сова П.П. Мукачівський замок. – Ужгород, 1971.

Сова П.П. Ужгородський замок. – Ужгород, 1972.

Сова П.П. Архітектура Закарпаття. – Ужгород,
1977.

Троян М.В. Хустський замок. Історико-краєзнавчий
нарис. Ужгород, 1980.

Троян М.В. Мукачевский замок. – Ужгород, 1982.

Хланта І.В. Закарпатські замки в легендах,
переказах та літературних творах. – Ужгород, 1995.

Anjoukori okmánytár. Codex diplomaticus Hungaricus Andegavensis. I.
(1301–1321) /Szerk. Nagy I. – Budapest, 1878.

A Perényi család
levéltára. 1222-1516 / Szerk. Tringli I. – Budapest, 2008.

Árpádkori új okmánytár. Codex diplomaticus
Arpadianus continuatus. XII. /Szerk. Wenzel
G. – Pest, 1874.

Bélay V. Máramaros megye
társadalma és nemzetiségei. A megye betelepülésétől a XVIII. század elejéig.
– Budapest, 1943.

Bereg megye hatóságának oklevelei (1299–1526) / Szerk. Neumann Tibor. – Nyíregyháza, 2006.

Botka T. A vármegyék első alakulásáról és őskori
szervezetéről // Századok. – 1871. – Old. 388-398.

Budai É. Magyar Ország históriaja: A Mohatsi
Veszedelemtöl fogva Buda viszszavételéig. – Debrecen, 1814.

Čaplovič D., Slivka M. Stredoveká importovaná keramika
na Východnom Slovensku // Archeologické rozhledy. – Praha, 1985. – XXXVII. – 1.

Chovanec
J. Palatínska kachl’ová pec Imricha Perényiho // Gotické a
renesančné kachlice v Karpatoch. – Trebišov,
2005. – S. 23-54,257-259.

Chovanec
J., Dronzek J., Bajus Ľ.
Kostol Navštívenia blahoslavenej Panny Márie v Trebišove. – Trebišov,
2004.

Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus ac civilis / Szerk.
Fejér G. – Т. III/2. – Budae, 1829.

Csoma-Csergheö M. A Perényiek középkori síremlékei // Archaeologiai Értesítő. – 1888. – VIII. – Old. 295-303.

C. Tóth N. Szász vajda utódainak
felemelkedése és bukása // A Szilágyság és a Wesselényi család (14-17. sz.).
Erdélyi Tudományos Füzetek (277). Erdélyi Múzeum-Egyesület. – Kolozsvár, 2012.

Dercsényi D., Gerő L. A sárospataki Rákóczi–vár. –
Budapest, 1963.

Drobná Z.
Loštické poháry. K otázce jeich datování a slohového zařazení // Český Lid.
– 1957. – 44. – S. 98-107.

Dzembasz O. Előzetes jelentés a nevickeývár feltárásáról // JAMÉ. – Nýíregyháza,
1999. – XLI. – Old. 267-312.

Engel P.
Királyi hatalom és arisztokrácia viszonya a Zsigmond-korban (1387–1437). –
Budapest, 1977.

Engel P. A honor (A magyarországi feudális
birtokformák kérdéséhez) // Történelmi Szemle, 24. (1981/1). – Old. 1-19.

Engel P.
Honor, vár, ispánság. Tanulmányok az Anjou-királyság kormányzati rendszeréről
// Századok,116. (1982/5). – Old. 880-992.

Engel P. Magyarország világi archontológiája,
1301–1457. I-II. – Budapest, 1996.

Engel P. Honor, vár, ispánság. –
Budapest, 2003.

Engel P. Töprengések az Árpád-kori sáncvárak problematikájáról // Műemlékvédelem 31. – 1987. – Old. 9-14;  Castrum
6. – 2007. –
Old. 11-18.

Engel P. Honor, vár, ispánság. – Budapest, 2003.

Feld I. Gótikus és reneszánsz kályhacsempék Északkelet
– Magyarországról // Gerencsérek, kályhások, tűzvigyázók. Feudáliskori
kályhacsempék az Alföldről és peremvidékéről. – Gyula, 2002.

Feld I.
Az erdőispánságok várai az Árpád-kori Magyarországon // Arcana tabularii. Tanulmányok SolymosiLászló tiszteletére.
– Budapest–Debrecen, 2014b. – Old. 369-390.

Feld I.
Várak és erődítmények a középkori Magyarországon // Magyarország hadtörténete I. A kezdetektől 1526-ig. – Budapest, 2017. – Old. 367-400.

Filipaşcu A. Istoria Maramureşului. – Bucureşti,
1940.

Fügedi E.
Középkori várak – középkori társadalom // Várépítészetünk. – Budapest, 1975. – Old. 63-86.

Fügedi E. Vár és társadalom a 13-14. századi
Magyarországon. – Budapest, 1977.

Glück L.
A máramarosi só kereskedelmének útvonalai a 16. század közepén // Történelmi
Szemle, 50. – 2008. – Old. 11-37.

Glück L.
A máramarosi sókamara igazgatása és gazdálkodása a Szepesi Kamara fennhatósága
idején (1600–1604, 1614–1615) // Revista Arhivei Maramureşene, 2. – 2009. –
Old. 31-81.

Glück L.
Egy sókamarai hivatalnok a 16. század közepén: Szigeti Szabó György deák //
Tiszteletkör, Történeti tanulmányok Draskóczy István egyetemi tanár 60.
születésnapjára. Szerk. Mikó Gábor–Péterfi Bence–Vadas András. – Budapest,
2012. – Old. 459-469.

Glück L. Az öt máramarosi
város társadalma a 16-18. században / PhD-értekezés. – Pécs, 2013.

Goš V.
Město středověkých hrnčířů. – Opava, 2007.

Goš V.,
Novák J. Počátky výroby loštické keramiky // Archeologické rozhledy. – Praha, 1978. – XXVIII.
– 5. – S. 399-404.

Gruia A.–M. Saint George on Medieval Stove Tiles from
Transylvania, Moldavia and Wallachia. An Iconographical Approach //
Studia Patzinaka. – Cluj–Napoca, 2006. – 3. –
Р. 7-48.

Gruia A.–M. Winged Samson and popular iconography in
sixteenth-century Transylvania // Acta musei Napocensis. – Cluj–Napoca, 2010. –
47/II. – Р. 203-211.

Gruia A.–M.
Povestiri la gura sobei. Catalog selectiv al colecţiei de cahle a Muzeului
Naţional de Istorie Transilvanei. – Cluj–Napoca, 2012.

Gruia A.-M. Religious representations on stove tiles
from the medieval kingdom of Hungary. – Cluj–Napoca, 2013.

Györffy Gy.
Az Árpád-kori Magyarország
történeti földrajza. I. – Budapest, 1963.

Györffy Gy.
Az Árpád-kori Magyarország
történeti földrajza. I. 3.
kiadás. – Budapest, 1987.

Györffy Gy. Az Árpád-kori Magyarország történeti
földrajza. IV. – Budapest, 1998.

Gyuricza A. Reneszánsz kályhacsempék Északkelet –
Magyarországról. – Miskolc, 1992.

Gulyás L.Sz. Városfejlődés a
középkori Máramarosban. – Kolozsvár, 2014.

Hazai oklevéltár 1234-1536 / Szerk. Nagy I., Deák F., Nagy Gy. – Budapest, 1897.

Havasiné-Kovács H. Várnevek a középkori
Magyarországon / PhD értekezés. – Debrecen, 2017.

Héczey–Markó Á., Rácz M. Perényi
Péter sírköve az abaújvári református templomban // Folia historica. –
Budapest, 2013. – XXVIII. – Old. 55-71.

Holčík Š. Stredoveké
kachliarstvo. – Bratislava, 1978.

Horváth R. Várépítés engedélyezése az Árpád-kori
Magyarországon // Várak nyomában. Tanulmányok a 60 éves Feld István
tiszteletére. – Budapest, 2011. – Old. 79-93.

Horváth R. Várépítés engedélyezése a középkori Magyarországon
// Várak, kastélyok, templomok. – 7 (5). – 2011a. – Old. 4-8.

Hunka J., Prohnenko I., Zsilenko M. A királyházai Nyaláb vár pénzérméi // Numizmatikai közlöny.
CXIV-CXV. évfolyam
2015-2016. – Budapest: A magyar numizmatikai társulat, 2017. – Old. 115-130.

Ilosvai Selymes P. Az híres neves Tholdi Miklósnak jeles cselekedetiről
és bajnokságáról való história. – Debrecen, 1574.

Istrate D.–M.
Cahle din Transilvania şi Banat de la începuturi până la 1700. – Accent, 2004.

Karácsonyi J. A magyar nemzetségek a XIV század közepéig.
I köt. Budapest, 1900.

Keramische bodenfunde aus Wien. – Wien.

Komáromy A. Egy hamis pénzverő a XVI. Században
// Századok. – 1893. – 27. – Old. 647-667, 748-759.

Komáromy A.
Nyalábvár és uradalma // Századok. –
1894. – Old. 492-519.

Komáromy A. Ugocsa vármegye keletkezése. – Budapest, 1896.

Komáromy A. Nyalábvár és uradalma // Ugocsa
vármegye a történelemben. Ungvár, 2001. – Old. 16-42.

Kozák K. Kétfejű sasos kályhacsempék Magyarországon //
Budapest Régiségei. – Budapest, 1963. – XX. – Old. 65-200.

Krása,
která hřeje. Výběrový katalog gotických a renesančních kachlů Moravy a Slezska. – Uherské Hradiště, 2008.

Kristó Gy.
Az Árpád-kor háborúi. – Budapest, 1986.

Kubinyi A. Nagybirtok és főúri rezidencia Magyarországon a XV. század közepétől Mohácsig
// A Tapolcai Városi Múzeum Közleményei 2. (1991) Szerk. Törőcsik Zoltán. – Tapolca, 1992. – Old. 215-216.

Lehoczky T. Bereg vármegye monographiája I-III. – Ungvár, 1881-82.

Lehoczky T. Bereg vármegye. – Budapest-Bergszász, 1996.

Michiner M. The medieval Period and Nuremberg. Jetons, medalets
at tokens. 1. – London, 1998.

Mihályi J. Máramarosi diplomák a XIV és XV.
Századból. – Máramaros-Sziget, 1900.

Mihok L., Prochnenko I.A. Analysis
of Iron Objects from Korolevo аnd Vinogradovo Castles //
Carpatica-Карпатика. – Ужгород:
Говерла, 2008. – Вип. 37. –
P. 149-165.

Mihok L., Prochnenko I. Metallographic analysis of iron objects from castle Bronka, Transkarpathian Ukraine // Карпатика. – Ужгород: Говерла, 2009. – Вип. 38. – P. 261-273.

Nekuda V., Reichertová K. Středovĕká keramika v
Čechách a na Moravĕ. – Brno, 1968.

Németh P. Álom és valóság: Ung vára // Carpatica-Карпатика. Давня історія
України i суміжних
регіонів. – Ужгород, 2001. – Вип. 13. – Old. 237-240.

Pap J. Adalékok Máramaros történetéhez. –
Máramarossziget, 1909.

Pauler G. A magyar nemzet története az Árpádházi
királyok alatt. I. – Budapest, 1893.

Pavlík Č., Vitanovský
M. Magický jednorožeс
a jeho ztvárnění na kachlích gotiky a renesance
// Archaeologia historica. – Brno, 2008. – 33/08. – S. 539-558.

Pesty F. A várispánságok története különösen a XIII.
században. – Budapest, 1882.

Polla B.
Košice Krásna. K stredovekým dejinám Krásnej nad Hornádom. – Košice,
1986.

Prohnenko I., Mojzsesz V., Zsilenko M. A királyházai
vár csempekályhája // A nyíregyházi Jósa András Múzeum Évkönyve. – Nyíregyháza,
2012. – LIV. – Old. 241-285.

Prohnenko I., Mojzsesz V., Zsilenko M. Kárpátalja középkori és kora újkori várainak kutatsá // A nyíregyházi Jósa András Múzeum
Évkönyve. – Nyíregyháza, 2013. – LV. – Old. 203-250.

Prokhnenko I., Zhylenko M., Moizhes V.
Korolevo castle of Nyaláb // Archaeologia historica. – 2016. – 41.
– 1. – P. 273-299.

Prohnenko I., Zsilenko M. A királyházai Nyaláb vár // Várak kastélyok templomok. Évkönyv 2015. – Kökény, 2015. – Old. 68-71.

Prohnenko I., Zsilenko M. Baranka vára // Várak kastélyok templomok. Évkönyv 2016. – Kökény, 2016. – Old. 77-79.

Prohnenko I., Zsilenko M. A királyházi Nyalábvár 2. helysége // Communicationes archaeologicae Hungariae
2015-2016. – Budapest, 2016a. – Old. 325-379.

Prohnenko I., Zsilenko M. A nagyszőlősi Kankó vár és ferences kolostor // Várak kastélyok templomok. Évkönyv 2018. – Kökény, 2018. – Old. 120-123.

Prohnenko I., Zsilenko M. A huszti vár régészeti kutatása // Várak kastélyok templomok. Évkönyv 2019. – Kökény, 2019. – Old. 38-41.

Rappoport
P.A. Kárpátaljai kőzépkori várak // AÉ. – Budapest, 1999. – 92. – Old. 61-65.

Riskó M. Ferencesek Nagyszőlősön. – Budapest,
2007.

Rupp J. Magyarország helyrajzi története fő
tekintettel az egyházi intézetekre. – II kötet. – Pest, 1872.

Rusu A. A. Stove Tiles with the Royal Coat of Arms of King
Matthias I Corvinus // Ephemeris Napocensis. – Bucureşti, 2012. – XXII. – Р. 313-326.

Scharrer-Liška G. Die hochmittelalterliche
Grafitkeramik in Mitteleuropa und ihr Beitrag zur Wirtschaftsgeschichte //
Römisch–Germanisches Zentralmuseum Mainz. – Mainz, 2007.
– 68. – S. 62-65.

Seregiy B. Huszt vára – a századok mélyéből // Történeti földrajzi közlemények, 6, Évfolyam, 3-4. Szám. – 2018. – Old. 96-114.

Simonchicz I. Monumentum politicum Marmatiae
seculi decimi sexti. V acii. – 1806.

Slivka M., Vallašek A. Hrady a hradky na východnom
Slovensku. – Košice, 1991.

Szabó I. Ugocsa megye. – Budapest-Beregszász, 1994.
– 271 old.

Szathmáry P.K. A Tisza
bölcsője // Vasárnapi Újság, Tizedik évfolyam, 38. Szám, 1863. –
Old. 334-335.

Székely T. A magyar
bibliafordítások történetéből 1500-1955. – Budapest, 1957.

Székely G. Ugocsa vármegye kialakulása az új kutatások
tükrében // Acta Academiae Beregsasiensis. – 2010. –
3. – Old. 131-141.

Székely G. Baranka vár a történelemben // Acta
Academiae Beregsasiensis. – 2013.
– 2. – Old. 36-41.

Székely G: I.A. Pronyenko,
V.V. Mojzsec, E.M. Gomoljak: A nagyszőlősi és a királyházi várak
kutatásának 2007/-2011-es eredményei: [Pronyenko, I.A.; Mojzsec, V.V.;
Gomoljak, E.M.] // Klió: történettudományi
szemléző folyóirat. 22. évf. 2. sz. – 2013а. – Old. 7-12.

Szendre K. Az ispánsági vártól a városig: miért,
hogyan – vagy miért nem? // Kő kövön. Dávid Feren 73. születésnapjára. I
kötet. – 2013. – Old. 127-142.

Szilágyi I. Máramarosmegye általános
történelméből. (A XII. és XIII. század.) // Századok, 23. Pótfüzet. – 1889. –
Old. 10-26.

Szoleczky E. A huszti vár
ábrázolás-történetehéz // FOLIA HISTORICA. – 2002. – 23/2. – Old. 8-53.

Szoleczky E. Huszt várának
helye és szerepe Magyarország védelmi rendszerében. Hausner Gábor (szerk.), Az
értelem bátorsága. Tanulmányok Perjés Géza emlékére. – Budapest, 2005. –
Old. 699-729.

Szoleczky E. A Huszti vár
története. PhD-értekezés. – Budapest, 2005a.

Szoleczky E. Az igazi huszti
kaland, Tanulmányok Sahin-Tóth Péter emlékére. – Budapest, 2008. –
Old. 281-291.

Tóth Á.V., Polgár M. A végvárrendszer, mint
határvédelmi és határőrizeti intézmény kiépítésének alapjai és gazdasági bázisa
a Magyar Királyságban // Rendőrségi tanulmányok. II évfolyam. – 2019/4. –
Old. 133-158.

Tringli I. Megyék a középkori Magyarországon //
“Honoris causa”. Tanulmányok Engel Pál emlékére. (MTA TTI
Társadalom- és művelődéstörténetitanulmányok 40. – Analecta Mediaevalia III.).
– Budapest–Piliscsaba, 2009. – Old. 487-518.

Trogmayer
O. Villemont úr rejtélyes övei // A nyíregyházi Jósa András Múzeum Évkönyve.
– Nyíregyháza, 2001. – XLIII. – Old. 259-263.

Ugocsa megye hatóságának oklevelei (1290–1526) /
Szerk. C. Tóth Norbert. – Budapest, 2006.

Uličný M. Premeny východoslovenskej keramiky v 13. –
17. storočí [na poklade analýzy keramického fondu z hradu Šariš] / Dizertačná
práca. – Prešov, 2004.

Wenzel G. Kritikai fejtegetések
Máramaros megye történetéhez // Magyar Akademiai Értesítő, 17. – Pest, 1857. –
Old. 313-400.

Zhylenko M., Moizhes V., Prohnenko I.,
Dr. Drabancz M. Róbert. Salt Road. Só Út. – Uzhhorod:
Polihraftsentr «Lira», 2021. – 96 old.

Zsigmondkori oklevéltár I. (1387–1399) / Szerk. Mályusz E. – Budapest: Akadémiai Kiadó,
1951.

Zubánics L.
Víz tükrére történelmet írni… Helytörténeti írások. – Ungvár-Budapest, 2007.

Zubánics L. Világok végein.
Északkelet-Magyarország a XVI–XVIII. században: politika, gazdaság, kultúra. –
Ungvár, 2015.

ІЛЮСТРАЦІЇ

 

Рис. 1. Бронька. Царська гора.

Рис. 2. План Броньківського замку.

Рис. 3. Броньківський замок. Розкоп І.

Рис. 4. Броньківський замок. Розкоп І.

Рис. 5. Броньківський замок. Розкоп І.

Рис. 6. Броньківський замок. Розкоп ІІ.

Рис. 7. Броньківський замок. Плани та розрізи
розкопів І-ІІ.

Рис. 8. Броньківський замок. Розкоп І. Кераміка.

Рис. 9. Броньківський замок. Розкоп І. Кераміка.

Рис. 10. Броньківський замок. Індивідуальний
інвентар розкопу І (1-12) та підйомний матеріал (13-14).

Рис. 11. Броньківський замок. Розкоп І. Уламки
цегли (1-2) та остеологічний матеріал (3-6).

Рис. 12. Сільце. Бодулів.

Рис. 13. План Сілецького замку.

Рис. 14. Сілецький замок. Розкоп І.

Рис. 15. Сілецький замок. Розкоп І.

Рис. 16 Сілецький замок. Плани та розрізи
розкопу І (І) і шурфів 1 (ІІІ) – 2 (ІІ).

Рис. 17. Сілецький замок. Кераміка та
індивідуальний інвентар.

Рис. 18. План Квасівського замку.

Рис. 19. Квасівський замок.

Рис. 20. Квасівський замок.

Рис. 21. Квасівський замок. Розкоп І.

Рис. 22. Квасівський замок. Розкоп І.

Рис. 23. Квасівський замок. План та розрізи
розкопу І.

Рис. 24. Квасівський замок. Розкоп І. Кераміка.

Рис. 25. Квасівський замок. Розкоп І. Залізні
предмети.

Рис. 26. Квасівський замок. Розкоп І.
Індивідуальний інвентар.

Рис. 27. Виноградівський замок Канків.

Рис. 28. План Виноградівського замку.

Рис. 29. План Виноградівського замку.

Рис. 30. Центральна частина Виноградівського
замку.

Рис. 31. Центральна частина Виноградівського
замку.

Рис. 32. Центральна частина Виноградівського
замку.

Рис. 33. Центральна частина Виноградівського
замку.

Рис. 34. Центральна частина Виноградівського замку.

Рис. 35. Капличка Виноградівського замку.

Рис. 36. Виноградівський замок. Шурф 1.

Рис. 37. Виноградівський замок. Плани та розрізи
шурфів 1-3.

Рис. 38. Виноградівський замок. Шурф 1.
Кераміка та індивідуальні знахідки.

Рис. 39. Виноградівський замок. Шурф 2.
Кераміка та індивідуальні знахідки.

Рис. 40. Виноградівський замок. Шурф 3.
Кераміка та індивідуальні знахідки.

Рис. 41. Виноградівський замок. План та розрізи
шурфу 4.

Рис. 42. Виноградівський замок. Шурф 4.
Кераміка.

Рис. 43. Виноградівський замок. Кахля з колекції
Т. Легоцького (фонди Закарпатського обласного краєзнавчого музею імені
Тиводара Легоцького).

Рис. 44. Королівський замок Нялаб.

Рис. 45. План центральної частини Королівського
замку.

Рис. 46. Центральна частина Королівського замку.

Рис. 47. Південне укріплення Королівського замку.

Рис. 48. Підробка 1470-х рр. дарчої грамоти
1378 р. на право власності Нялабською домінією (Державний архів Угорщини,
м. Будапешт, DL 26566).

Рис. 49. Початкова сторінка та колофон
Королівського тетраєвангелія 1401 р. (фонди Закарпатського обласного
краєзнавчого музею імені Тиводара Легоцького).

Рис. 50. Королівський замок. Кімната 1.

Рис. 51. Королівський замок. Кімната 2.

Рис. 52. Королівський замок. Графічна
реконструкція кахляної печі кімнати 2.

Рис. 53. Королівський замок. План та розрізи
шурфу 4.

Рис. 54. Королівський замок. Кераміка.

Рис. 55. Королівський замок. Кераміка.

Рис. 56. Королівський замок. Кераміка.

Рис. 57. Королівський замок. Кераміка.

Рис. 58. Королівський замок. Імпортна кераміка.

Рис. 59. Королівський замок. Мископодібні та цибулеподібні кахлі.

Рис. 60. Королівський замок. Коробчасті кахлі з рослинним орнаментом.

Рис. 61. Королівський замок. Коробчасті кахлі з рослинним орнаментом.

Рис. 62. Королівський замок. Коробчасті кахлі з зображеннями тварин.

Рис. 63. Королівський замок. Коробчасті кахлі з антропоморфними
зображеннями.

Рис. 64. Королівський замок. Кахлі з зображеннями на релігійну тематику.

Рис. 65. Королівський замок. Кахлі з зображеннями на релігійну тематику.

Рис. 66. Королівський замок. Поліхромні кахлі з зображеннями на релігійну тематику.

Рис. 67. Королівський замок. Кахлі з геральдичними символами.

Рис. 68. Королівський замок. Кахлі верхнього оздоблення печей.

Рис. 69. Королівський замок. Елемент кам’яного архітектурного оздоблення.

Рис. 70. Королівський замок. Елемент оздоблення комину.

Рис. 71. Королівський замок. Уламок мармурового
епітафія.

Рис. 72. Королівський замок. Вироби зі скла.

Рис. 73. Королівський замок. Індивідуальний інвентар.

Рис. 74. Королівський замок. Монети.

Рис. 75. Королівський замок. Монети.

Рис. 76. Королівський замок. Монети.

Рис. 77. Королівський замок. Монети.

Рис. 78. Королівський замок. Монети.

Рис. 79. Королівський замок. Фальшиві монети.

Рис. 80. Королівський замок. Арбалетні болти.

Рис. 81. Королівський замок. Вогнепальна зброя.

Рис. 82. Королівський замок. Уламки гармат.

Рис. 83. Королівський замок. Кам’яні ядра.

Рис. 84. Вишково. Варгедь.

Рис. 85. Вишково. Варгедь.

Рис. 86. Вишково. Варгедь.

Рис. 87. Вишківське укріплення.

Рис. 88. Вишківське укріплення. Печера-льох для
зберігання харчів.

Рис. 89. Вишківське укріплення. Підйомний
матеріал. Обмазка та фрагменти кераміки.

Рис. 90. Хустський замок.

Рис. 91. Хустський замок.

Рис. 92. План Хустського замку.

Рис. 93. План Хустського замку.

Рис. 94. Хустський замок. Розкоп І.

Рис. 95. Хустський замок. Розкоп ІІ.

Рис. 96. Хустський замок. Уламки трубок для паління.

Рис. 97. Хустський замок. Монети.

Рис. 98. Хустський замок. Фальшиві монети та заготовки для їх виготовлення.

Рис. 99. Хустський замок. Ядро та кулі.